Сонце тільки-но почало підніматися над селом, а Юстинин голос бринів на всю вулицю. Цікаві сусіди визирнули, але диму видно не було і їм залишалося тільки здогадуватися, що ж сталося.

Чекати було не довго, бо Юстина не вміла все тримати в собі і вже за кілька годин стояла біля дверей крамниці, поправляючи хустку.

— Ви бачили? Ви це бачили? — вона обперлася об прилавок, важко дихаючи.

— Що знову сталося, Юстино? — продавчиня спокійно виставляла хліб на полиці. — Ранок ще не почався, а ви вже галасуєте.

— Ранок? Та в мене серце мало не зупинилося! Я ж відчувала, що на городі хтось нишпорить. Думала, сусідські кури знову крізь дірку в паркані пролізли, а воно ні! Мій Михайло, власною персоною. Стоїть у квітнику і ріже найкращі півонії. Ті, що я до свята берегла. Поскладав у оберемок і за сараї подався.

Жінки, що саме зайшли за хлібом, одразу пожвавішали. Всі знали: Юстина свого сина тримала в залізних кулаках.

Михайло був хлопцем роботящим, спокійним, слова зайвого не скаже, але мати за нього вирішувала все — від того, які шкарпетки вдягати, до того, з ким на лавці сидіти.

— Куди подався? — запитала одна з жінок, примруживши очі. — Може, до Вікторії Ковальської? Тієї, що на краю села живе?

— Аби їй грець, тій Ковальській! — Юстина аж почервоніла. — Що вона собі надумала? Приїхала з міста, оселилася в батьківській хаті, ні кола, ні двора. Четверо ротів у хаті, батько ледве перебивається на випадкових заробітках, а вона ходить, як пава, косу свою розпустила.

— Та дівка вона гарна, — вставила слово продавчиня. — І роботи не цурається. Бачили, як вона на городі порпається? Завжди охайна.

— Гарна? — Юстина ляснула долонею по дереву. — Мені її краса в каструлю не полізе. Ми з чоловіком жили рвали, щоб хату до ладу привести. Машину Михайлу купили, щоб не гірше, ніж у людей. Я вже йому і наречену пригледіла — доньку голови сільради. Там і посаг, і зв’язки. А він до цієї біднячки з квітами бігає! Не буде цього. Поки я жива, жодна Ковальська на моє подвір’я ногою не ступить.

Вдома Юстина не давала спокою чоловікові, Григорію. Той сидів на веранді, намагаючись полагодити старий замок.

— Григорію, ти чуєш, що я кажу? — вона стояла над ним, затуляючи світло. — Твій син з глузду з’їхав. Він хоче притягнути в хату злидні. Ти бачив ту Вікторію? В неї ж за душею ні копійки. Тільки коса до пояса та очі великі. Вона нас по світу пустить, побачиш.

Григорій зітхнув, не піднімаючи голови. Він давно звик, що в хаті головна — дружина. Йому простіше було промовчати, ніж вступати в суперечку, яка все одно закінчиться жінчиною перемогою.

— Та що я йому скажу, Юстино? Хлопець дорослий.

— Дорослий він у тебе тільки коли їсти хоче! А як майбутнє будувати — то дитина дитиною. Клич його сюди.

Михайло якраз виходив з літньої кухні. Він бачив розлючене обличчя матері й зрозумів: розмови не уникнути.

— Михайле, зайди до хати, — покликав батько.

— Я слухаю, — хлопець зупинився на порозі.

— Що це за походеньки до Ковальських? — Юстина одразу перейшла в атаку. — Ти думаєш, ми для того горбатились, щоб ти все на вітер пустив? Їй тільки твої гроші й наша хата потрібні. Вона тебе обкрутить і не помітиш.

— Мамо, припиніть, — тихим, але твердим голосом сказав Михайло. — Я люблю Вікторію. Ми вирішили одружитися. Якраз хотів вам сьогодні сказати.

Юстина схопилася за серце, хоча всі знали, що це лише гра на публіку.

— Одружитися? На кому? На тій, що на шматка хліба не має? Ти хочеш, щоб над нами все село сміялося? Не дам благословення. Можеш збирати речі й іти до неї в ту розвалюху, якщо тобі вона дорожча за батьків.

— Мамо, навіщо ви так? — Михайло зробив крок до неї. — Вона хороша дівчина. Вона нічого від нас не просить.

— Знаємо ми таких «хороших»! Сьогодні не просить, а завтра всю свою родину до нас перевезе. Ні, Михайле. Або ми, або вона. Обирай.

Михайло нічого не відповів. Він розвернувся і вийшов з хати. Всю ніч Юстина голосила так, що сусіди за три хати чули. Вона шпетила Вікторію, її батьків, їхню бідність і навіть день, коли вони оселилися поруч.

Чутки в селі ширяться швидко. Вже наступного дня Вікторія знала все, що про неї наговорили в крамниці та вдома у Михайла. Коли ввечері він прийшов до неї, вона чекала його біля хвіртки. Її довге волосся, яке зазвичай було акуратно зібране, тепер вільно лежало на плечах.

— Михайле, не треба більше приходити, — сказала вона, не дивлячись йому в очі.

— Віко, ти про що? Я з мамою поговорю, вона охолоне…

— Не охолоне. Я чула, що вона каже. Твоя мати мене ненавидить, хоча навіть не знає. Я не хочу бути причиною твоїх сварок з батьками.

— Мені байдуже, що вона каже! Ми поїдемо в місто, знімемо житло, знайдемо роботу.

— І все життя будемо тікати? — вона нарешті подивилася на нього. В її очах не було гніву, тільки втома. — Твоя мати ніколи мене не прийме. А я не хочу, щоб на моєму житті лежав тягар чиєїсь ненависті. Знайди собі іншу пару, Михайле. Таку, щоб твоїм батькам подобалася.

— Ти мене не кохаєш? — голос хлопця здригнувся.

— Кохання не вистачить, щоб перекрити те, що вона про мене наговорила. Іди, Михайле.

Вона різко розвернулася і пішла вглиб подвір’я. Її біла сукня мигтіла серед дерев, поки не зникла в темряві хати.

Михайло довго стояв під парканом, сподіваючись, що вона вийде, але вікна залишалися темними.

Вранці Юстина вийшла на ганок і заклякла. Її розкішний квітник, предмет її гордості, був знищений. Квіти були не просто зрізані, а витоптані в землю, наче по них пройшлося стадо. Михайла в хаті не було. Вона знайшла його в сараї — він сидів на підлозі, дивлячись у одну точку.

Минали роки. Село змінювалося. Григорій пішов з життя першим, так і не дочекавшись онуків. Юстина постаріла, її колись гучний голос став хрипким і слабким. Але найбільше змінився Михайло. Він став тінню самого себе. Сивина рано покрила його голову, спина згорбилася. Він так і не одружився. Дівчата, на яких колись вказувала мати, повиходили заміж за інших, народили дітей.

На сусідських подвір’ях чувся дитячий сміх, підлітки ганяли на велосипедах, а подвір’я Юстини стояло в тиші. Михайло став відлюдником. Він працював на городі, доглядав за худобою, але майже ні з ким не розмовляв.

— Бачили Михайла? — перешіптувалися жінки біля тієї ж крамниці. — Такий був легінь, а тепер на діда схожий.

— То Юстина йому віку зав’язала. Все багатство збирала, невістку бідну не хотіла. Тепер має порожню хату і мовчазного сина.

— А Вікторія Ковальська, чули? В місті влаштувалася, заміж вийшла. Кажуть, чоловік у неї солідний, фірма своя. Виглядає — як королева. Батькам хату відремонтувала, молодших братів вивчила.

Михайло тепер щонеділі возив квіти на ринок у райцентр. Це було єдине, що приносило йому спокій. Його гладіолуси та айстри були найкращими в окрузі. Він продавав їх за копійки. Продавці на ринку сміялися з нього:

— Слухай, Михайле, ти ж у збиток собі торгуєш. Ці квіти втричі дорожче коштують.

Він лише хитав головою і продовжував складати букети.

Одного разу, це було наприкінці серпня, до ринку під’їхав дорогий автомобіль. З нього вийшов чоловік у гарному костюмі, дівчинка років десяти та жінка. Жінка була в сонцезахисних окулярах, але коли вона їх зняла, Михайло відчув, як у нього перехопило подих.

Це була вона. Роки майже не змінили її, лише додали впевненості в погляді.

— Дивись, які квіти! — вигукнув чоловік, підходячи до прилавка Михайла. — Вікторіє, глянь, вони як намальовані.

Жінка підійшла ближче. Вона торкнулася пелюсток гладіолуса, того самого кольору, який Михайло колись приносив їй під вікна.

— Дійсно, чудові, — тихо сказала вона.

Михайло стояв, не в силах поворухнутися. Він боявся, що якщо заговорить, голос його видасть. Вона дивилася прямо на нього, але в її очах не було впізнавання. Для неї він був просто сивим продавцем квітів на провінційному ринку.

— Скільки за все? — запитав чоловік, витягаючи гаманець.

Михайло назвав якусь символічну суму. Чоловік здивовано підняв брову, але сперечатися не став. Він забрав оберемок квітів і передав дружині та доньці.

— Дякуємо, — посміхнулася дівчинка. У неї було таке ж волосся, як у матері — кольору стиглої пшениці.

Вони пішли до машини. Михайло дивився їм услід, поки автомобіль не зник за поворотом. Він відчував, як у грудях щось стискається, але це вже не був той гострий біль, як колись. Це була порожнеча.

Наступного ранку Михайло не вийшов снідати. Юстина, яка тепер ледве пересувалася по хаті, зайшла до його кімнати.

— Михайле, годі спати. Треба в поліклініку зателефонувати, в мене серце коле, — пробурчала вона.

Михайло лежав на ліжку, повернувшись до вікна. Він не відгукнувся.

Через годину в хаті вже були люди. Приїхала машини з міста, щось швидко записували.

— Він просто заснув, — казала Юстина, ховаючи очі.

Юстина сиділа на стільці посеред двору. Вона дивилася на свої руки, потім на велику хату, яку вони з Григорієм так старанно будували.

— Навіщо воно все тепер? — прошепотіла вона, але її ніхто не чув.

Михайла не стало тихо. Останнє, що він бачив перед тим, як заплющити очі — це біле волосся дівчинки на ринку, яке розвівалося на вітрі, нагадуючи йому той далекий серпень, коли все могло бути інакше.