У Степанівці зими завжди були якимись занадто довгими. Село не те щоб зовсім глухе — дорога асфальтована до самої сільради доходить, і автобус двічі на день заїжджає — але людей лишилося небагато. Хата баби Надії стояла трохи на віддалі, вона все життя тут прожила: спочатку в колгоспі на ланці, потім на фермі, тепер на власному городі.

Дочку свою, Люду, теж тут виростила, а як та з чоловіком поїхала до Польщі на заробітки, то й онуку Оксану на бабу лишили. Так дівчина в неї і виросла, від першого класу до випускного балу. Баба Надія душі в ній не чула, все намагалася кращий шматочок підсунути, а як Оксана в місто поїхала вчитися на технолога, то щомісяця сумки з передачами на автобус тягала.

Того вечора Надія якраз збиралася закривати курей. Мороз тиснув добряче, сніг під ногами аж вищав. Раптом бачить — від зупинки хтось іде. Постать знайома, але якась важка, перевалиста. Баба очі примружила, хустку поправила.

— Невже Оксана? — прошепотіла сама до себе. — Та ні, вона ж казала, що сесію здає, не приїде до Різдва.

Але це була вона. Онука ледве волочила велику валізу по заметах. Куртка розстебнута, обличчя бліде, тільки ніс червоний від холоду.

— Бабусю, відчиняй, замерзла я зовсім, — голос у дівчини тремтів.

Надія швиденько затягла її до хати, почала стягувати засніжене взуття. І тут, коли Оксана скинула куртку, баба так і вклякла з чобітьми в руках. Під в’язаним светром чітко малювався круглий живіт.

— Господи, дитино… Це що ж воно таке? — Надія сіла на ослінчик, важко дихаючи. — Ти ж казала, вчишся… А батько з матір’ю знають? Люда ж там з батьком кожну копійку рахують, щоб тобі на квартиру відкласти, щоб людина з тебе вийшла.

Оксана сіла за стіл, підперла голову руками і просто розплакалася.

— Не знають вони, бабусю. І не кажи їм, прошу тебе. Мама почне кричати, батько зразу за серце візьметься. Я в гуртожитку вже не могла, дівчата дивляться, комендантка коситься. Думала, у тебе пересиджу до весни, а там видно буде.

— Та як же пересидиш? — сплеснула руками баба. — Це ж не голка в сіні! А хлопець де? Хто він такий? Чому ти тут сама?

Оксана витерла сльози краєм хустки, яку баба накинула їй на плечі.

— Його Романом звати. Студент він, на юридичному вчиться. Хороший він, бабусю, чесно. Ми пів року зустрічалися, він мене запросив в себе пожити, поки батьки вернутьсяз з-за кордону. Якось Роман поїхав на базар, і тут мати його повернулася раніше. Як побачила мене в халаті, таку істерику вчинила… Мовляв, я на готове прийшла, що я сільська замарашка, яка хоче собі міську прописку застовпити. “Знаю я таких спритних, — каже, — животом вирішила сина мого прив’язати?”

— То вона вже тоді знала? — примружилася Надія.

— Та ні, не знала вона. Просто так ляпнула, для образи. А я ж горда, бабусю. Зібралася і пішла. Роман потім бігав, дзвонив, у двері гуртожитку грюкав. А я подружку попросила, щоб вона йому сказала, ніби я з іншим зійшлася. Каблучку йому через знайомих повернула. Не хочу я в таку сім’ю, де мене за людину не тримають. І дитину не хочу їм давати. Сама вирощу.

Баба Надія тільки головою хитала, слухаючи цю сповідь. Вона пішла до печі, витягла борщ і насипала онуці повну миску.

— Ох, Оксанко, сама собі життя ламаєш і хлопцеві теж. Хіба ж так можна? Він же батько, він право має знати. Ти от зараз сердишся, а дитині тато потрібен. І батькам твоїм треба сказати. Давай я завтра мамі зателефоную на вайбер?

Вона жінка відхідлива, поплаче, покричить, та й заспокоїться. Допоможуть же.

— Ні! — Оксана аж підскочила з-за столу. — Тільки спробуй, бабусю! Я тоді відразу звідси піду, і шукай мене де хочеш. Вони там і так на роботах тяжких, мати спину не розгинає на тих теплицях, батько на будові. Тільки моїх проблем їм бракувало. Хай думають, що в мене все добре.

— Ну добре, добре, не кричи, — заспокоювала її баба. — Сідай, їж краще. Тобі зараз за двох треба.

Минали дні. Степанівку замело так, що подекуди парканів не було видно. Баба Надія щоранку розгрібала стежку до криниці, поки Оксана спала. Онука майже не виходила на вулицю — боялася зайвих очей. Сусідка Марія, правда, якось забігла по сіль, то встигла помітити дівчину біля вікна.

— Що це твоя Оксанка так роздобріла? — запитала Марія, хитро примруживши око. — Чи то просто кофта така широка?

— Та захворіла вона, — збрехала Надія, відводячи погляд. — Нирки прихопили, набрякла вся. От і приїхала підлікуватися на свіжому повітрі.

Самій бабі було важко на душі. Вона вечорами сідала біля старого радіоприймача, слухала новини, а сама все думала: “Як же воно далі буде? Скоро січень, лютий, а там і роди. Як я в селі прийматиму? Лікарка наша, Тетяна Петрівна, жінка досвідчена, але ж це лікарня потрібна”. Вона часто поривалася взяти телефон і набрати номер дочки в Польщу, але бачила Оксанині очі — повні страху й відчаю — і відкладала телефон.

Наближався Новий рік. Баба Надія вирішила влаштувати свято, хоч якесь. Втушила півня, напекла булок із маком, дістала з льоху огірки та помідори.

— Ти б хоч косу заплела, Оксанко, — примовляла бабуся 31-го грудня. — Глянь на себе, як тінь ходиш. Свято ж сьогодні.

— Яке там свято, бабусю… — дівчина сиділа біля пічки, гріючи руки. — Мені б тільки, щоб цей рік швидше закінчився.

Увечері, коли на вулиці вже зовсім стемніло і тільки сніг іскрився під світлом єдиного на стовпі ліхтаря, почувся гучний гуркіт мотора. Це було дивно, бо автобус уже давно проїхав, а машини в таку заметіль до них рідко заглядали. Баба Надія підійшла до вікна, відхилила фіранку.

— Ой, лишенько, хтось під самі ворота під’їхав. Велика така машина, фарами аж у хату світить.

Оксана зблідла і вхопилася за край столу.

До хати постукали — сильно, впевнено. Надія накинула камізельку і пішла відчиняти сіни. На порозі стояв високий хлопець у дорогій зимовій куртці, весь засипаний снігом. Позаду нього виднілася постать старшого чоловіка і жінки, яка тулилася до нього, ховаючи обличчя в комір шуби.

— Добрий вечір, — швидко проговорив хлопець. — Тут Оксана живе? Я Роман, вибачте, що без попередження.

Баба Надія відступила назад, пропускаючи гостей.

— Заходьте, заходьте в хату, чого на морозі стояти.

Роман залетів до кімнати першим. Оксана, як побачила його, так і лишилася стояти біля печі, не знаючи, куди подіти руки.

— Оксано, ну ти й влаштувала… — Роман підійшов ближче, голос у нього зривався. — Я всі лікарні об’їхав, усіх твоїх знайомих на вуха поставив. Поки одна твоя однокурсниця не зглянулася, адресу дала. Ти чому мені не сказала? Чому поїхала отак?

До хати зайшли старші. Чоловік, видно, батько Романа, зняв шапку, привітався до баби Надії.

— Вибачте нам за такий візит у новорічну ніч, — сказав він басом. — Я Олександр. А це дружина моя, Світлана.

Жінка, яка так кричала на Оксану, зараз виглядала зовсім інакше. Очі червоні, видно, що плакала всю дорогу. Вона підійшла до дівчини, несміливо торкнулася її руки.

— Оксаночка, доню… — прошепотіла вона. — Прости мене, дурну. Роман мені все розповів, як ти пішла. Я ж не знала… Я думала, ви просто бавитеся. А воно ж он як… Син мені сказав: якщо я тебе не знайду і не поверну, він мене знати не хоче. Ми як дізналися, де ти, батько відразу машину завів. Чотири години по снігах пробивалися.

Олександр, батько Романа, поплескав сина по плечу.

— Ну, годі вже концерти провадити. Ми тут продуктів привезли, випивка он у машині. Давайте до столу, чи що? Негоже в такий час сваритися.

Баба Надія, яка досі стояла біля дверей, нарешті оговталася.

— Та звісно, сідайте! У мене і холодець є, і пироги тільки з печі. Оксанко, подай тарілки, чого стовпом стоїш?

Вечеря пройшла дивно, але тепло. Світлана весь час намагалася підкласти Оксані кращий шматочок, розпитувала про самопочуття, про те, чи не треба до лікаря в місто. Роман не зводив очей з Оксани, тримав її за руку під столом.

— Ми завтра ж тебе заберемо, — казав він. — У мене квартира є, від бабусі лишилася, ми там будемо жити. Мама допоможе з усім, вона вже там списки складає, що для малого треба купувати.

— А як же мої? — тихо запитала Оксана. — Мама з татом…

— А що твої? — озвався Олександр, доїдаючи шматок пирога. — Ми вже завтра з ними зв’яжемося. Поговоримо. Діти — це ж радість, чого їм сердитися? Вони в Польщі гроші заробляють, а ми тут онука няньчити будемо. Все владнається.

Гості сиділи не довго, а скуштувавши страв зібралися в дорогу.

— Ну що, пані Надіє, — сказав Олександр на прощання. — Дякуємо за онуку. Гарну дівчину виростили. Чекайте нас у гості влітку, вже з візочком приїдемо.

Баба Надія тільки витирала сльози кінчиком хустки.

— Та я що… Я тільки щоб дитині добре було. Ви вже її не ображайте там у місті. Вона в нас хоч і горда, але серце золоте.

Оксана махала бабусі з вікна.

— Бабусю, я дзвонитиму щодня! — крикнула Оксана. — І мамі сама все розкажу, не бійся!

— Давай, дитино, їдь з Богом, — хрестила їх услід Надія.

Машина рушила. Баба Надія ще довго стояла на порозі, дивлячись на червоні вогні фар, що зникали за поворотом. Потім зітхнула, зачинила двері й пішла до хати. На столі лишилися порожні тарілки. Вона почала збирати посуд, примуркувавши якусь стару пісню.

Вона підійшла до телефону, довго дивилася на номер дочки. “Ні, — подумала, — нехай сама скаже. Так буде правильно”. Баба вимкнула світло в кімнаті і лягла на піч гріти старі кості. Зима в Степанівці тривала, але тепер вона вже не здавалася такою нескінченною.