У коридорі скрипнули двері, і Ірина почула важкі кроки сина. Віталій кинув ключі на тумбочку — металевий звук роздався луною по всій квартирі.

— Я вдома, — кинув він, проходячи на кухню.

Ірина наче прокинулася зі сну, хоч вже добру годину сиділа непорушно.

— Віталію? Чого так рано? У вас же ще пара з економіки мала бути.

— Скасували. Викладач захворів.

— Я обід ще не готувала, — Ірина витерла руки об фартух. — Будеш чекати чи яєчню посмажити?

— Не треба, ма. Почекаю. Я не дуже голодний.

— Знову перехопив щось на ходу? — вона невдоволено поглянула на сина. — Ці твої бутерброди… Ти себе доведеш.

— Та ні, в їдальні пиріжки брав. Свіжі, ще гарячі були.

— Мої вже не смакують? — Ірина відвернулася до вікна, притиснувши долоню до обличчя.

— Мам, ну ти чого? Твої найкращі, просто ти їх пів року не пекла. Давай, я допоможу картоплю почистити.

Віталій підійшов ближче, щоб забрати ніж, але зупинився. Ірина не дивилася на нього. Її плечі злегка здригалися, а очі були червоними.

— Що сталося? — голос хлопця став різким.

— Нічого. Цибулю різала.

— Ти її не різала. Що сталося?

— Нічого, все добре.

— Тоді чому ти плачеш? Кажи як є. Я нікуди не піду, поки не розкажеш.

Ірина зітхнула, сіла на табуретку і дістала з кишені халата зім’ятий конверт. Папір був з шкільного зошита, жовтуватий, а адреса написана розмашистим, непевним почерком.

— Ось, почитай. Сьогодні принесли.

Віталій витягнув аркуш. Він читав повільно, вдивляючись у кожне слово. Його брови сходилися до перенісся, а губи стиснулися у вузьку лінію.

— Дід? — нарешті вимовив він. — У мене є дід? Ти казала, що ми самі. Взагалі самі.

— Я була дуже зла на нього.

— Двадцять років, ма. Він пише, що шукав нас двадцять років. Чому ти мовчала? Мені батька бракувало, а ти навіть про діда не заїкнулася.

— Мені тоді здавалося, що так краще. Були причини.

Ірина почала розповідати, дивлячись у простір кухонної стіни. Її спогади були позбавленими прикрас.

Все почалося, коли її батько, Григорій Іванович, залишившись вдівцем, привів у хату Людмилу. Ірині тоді ледь виповнилося тринадцять. Людмила вміла грати роль: перед батьком вона була втіленням доброти, підкладала Ірині найкращі шматки, гладила по голові. Але варто було дверям за батьком зачинитися, як повітря в хаті ставало холодним.
Коли дівчина намагалася поскаржитися батькові, той лише відмахувався. Він бачив лагідну дружину і не міг повірити, що донька каже правду. Він вважав це підлітковими ревнощами. Коли в них з’явилася спільна дитина — Наталя — Ірина зрозуміла, що місця для неї в цій родині більше немає.

Після школи вона поїхала до міста. Вступила в технікум, оселилася в гуртожитку. Там і познайомилася з Артемом.

Весілля було швидким, скромним. Батька вона не запросила. Коли з’явився Віталій, життя здавалося налагодженим, але шлюб протримався лише три роки. Артем пішов, залишивши Ірину з малим сином на руках у чужому місті.

— Я пам’ятаю, як ти питав про тата, — Ірина глянула на Віталія. — Ти малий був, бачив, як інших хлопців зі школи забирають батьки чи дідусі. А я казала, що в нас нікого немає. Батько не цікавився тобою, я не знала чи дідусь про мене думає, тому вирішила так тебе вберегти.

Батько писав їй на стару адресу гуртожитку. Потім вона змінила прізвище, переїхала в інший район. Листи поверталися адресату з поміткою «адресат не проживає». Знайти її змогла лише Наталя, та сама зведена сестра, яка виросла і вирішила знайти старшу сестру.

— У суботу я поїду туди, — Віталій поклав лист на стіл. — Село Яблунівка, правильно?

— Це далеко. Дві пересадки.

— Мені байдуже. Ти зі мною?

— Я не готова, Віталику. Не зараз.

— Тоді я сам.

Суботній ранок був туманним. Віталій сів на першу електричку. Потім був запилений автобус, який підкидало на вибоїнах. Село виявилося саме таким, як він собі уявляв: низькі паркани, гавкіт собак і запах паленого листя.

Він знайшов потрібну хату за описом у листі. Біля хвіртки завагався. Рука застрягла на засуві.

— Ви когось шукаєте? — пролунав голос збоку.

Молода жінка з відром у руках зупинилася біля нього. Вона була в простому светрі, з волоссям, зібраним у вузол. Щось у її погляді здалося Віталію знайомим — та ж лінія брів, що й у його матері.

— Мені потрібен Григорій Іванович.

— А ви хто будете?

— Я Віталій. Його онук.

— Господи… — жінка поставила відро прямо в багнюку. — Значить, Іра отримала листа? Я Наталя. Ходімо, ходімо швидше в хату.

Вона майже затягнула його на подвір’я.

— Тату! — гукнула Наталя в глиб хати. — Виходь, у нас гості!

З кімнати вийшов старий чоловік. Він тримався за одвірок, довго вдивлявся в обличчя хлопця, а потім повільно дістав з кишені окуляри. Його руки помітно тремтіли.

— Віталій? — запитав він глухим голосом.

— Так.

— Схожий на Ірину. Дуже схожий. Можна… можна я тебе обійму?

— Можна, діду.

Старий притиснув онука до себе. Віталій відчув, як на його руку впало кілька гарячих крапель.

— А мати? Не приїхала? — Григорій Іванович відсторонився, витираючи очі тильною стороною долоні.

— Поки що ні. Вона ще не звикла до думки, що ви знайшлися.

— Я розумію. Сам винен. Не вгледів тоді, образив її своєю байдужістю. Сідай до столу, зараз Наталя щось приготує.

Вечір минув за розмовами. Виявилося, що в Наталі вже є свої діти — двоє малих, що гасали по хаті, вимагаючи уваги. Віталій вперше відчув себе частиною чогось великого. Це не була тиха порожня квартира в місті, де кожен сидить у своєму кутку. Тут життя вирувало навколо довгого дерев’яного столу.

Віталій залишився на ніч. Йому постелили на старому дивані. Рано-вранці його розбудив незвичний шум. Хтось стукав у вхідні двері — наполегливо, ритмічно.

— Кого там принесло в таку рань? — почулося бубоніння діда в коридорі. — Дайте хлопцю поспати.

Віталій піднявся на лікті, прислухаючись. Двері відчинилися, впустивши потік холодного повітря.

— Тату.., — цей голос Віталій впізнав би серед тисячі.

— Ірочко! — голос старого зламався. — Ти приїхала…

— Пробач мені, — почувся приглушений плач. — Я таку дурницю в голові тримала стільки років. Думала, ти мене покинув, а воно он як…

— Та що вже тепер. Головне, що ви тут. Обоє.

Віталій вийшов у коридор. Мати стояла в дверях, ще в пальті, з розпатланим від вітру волоссям. Вона тримала батька за руки, і вони обидва мовчали, не знаючи, що ще сказати.

З того дня поїздки до села стали регулярними. Ірина швидко знайшла спільну мову з Наталею. Виявилося, що їм є про що поговорити, крім старих образ. Віталій часто допомагав дідові в саду або бавився з малими племінниками. Йому подобалося, як діти чіплялися за його ноги, просячи покатати на спині.

Саме в Яблунівці він зустрів Оксану. Вона приїжджала до своєї бабусі на вихідні. Вони познайомилися на зупинці автобуса, коли обоє чекали на свій рейс до міста. Виявилося, що вони вчаться в одному університеті, але на різних факультетах.

Весілля справляли восени наступного року. Гостей було багато — приїхав і Григорій Іванович, і Наталя з усією своєю родиною. Дід сидів на почесному місці, у новому піджаку, який йому купила Ірина, і гордо дивився на онука.

Через рік у Віталія з’явився син. Григорій Іванович приїхав у гості, щоб потримати правнука. Він довго сидів у кріслі, колихаючи дитину, і тихо щось наспівував. Життя йшло своїм ходом, заповнюючи порожнечі, які колись здавалися вічними.