– Та скільки тебе можна вчити?, – питала вона.
– Я забувся, – спокійно відповідав він.
А далі Ірина вже починала пригадувати якісь інші промахи і я вже просто йшла додому без «до побачення», бо вони нікого навколо не бачили.
А якось вона взагалі причепилася до Валерія, бо інша жінка на нього в ресторані дивилася. Ми вже всі йдемо додому, а вона шипить до нього:
– Вона на тебе дивилася, а ти собі раденько сидів і насолоджувався!
– А що я мав їй сказати?, – дивувався чоловік.
– Я тобі вдома скажу, що ти мав їй сказати, – казала Ірина.
І я певна, що вона вдома таки сказала, але ж Валерій ще гарний чоловік і я б на її місці подумала над тим, що він так довго не витримає і байдуже, що у них двоє дітей.
Після таких ситуацій Ірина їздила на кілька тижнів до своє матері і мені звідти писала: «Уявляєш, навіть не пише мені, що сумує. Певно когось додому водить. Ти б могла піти і перевірити?».
Я погоджувалася, але лише на словах, бо я добре знаю, чим би мені обернулися відвідини Валерія на самоті.
Ірина б такого собі придумала, що я не мала б спокою до кінця днів своїх. Тому я казала, що піду, а, коли вона телефонувала, то в мене знаходилося купу справ, які я робила і не змогла відвідати Валерія.
– Іринко, ти краще сама вертайся і перевір.
– Добре, так і буде, – казала вона і приїздила.
Взагалі вона не погана людина, просто хоче аби її хтось зробив щасливою, піклувався про неї та в усьому догоджав і при цьому, вона ніколи не робила це по відношенню до свого чоловіка. Він мав зробити її щасливою і все.
– Ти б хоч йому натякнула, що тобі треба для щастя, – казала я їй.
– Натякнула? Ще скажи, щоб замість нього зробила! він сам має здогадатися за стільки років, бо я вже не знаю чи хочу й далі тягнути цю лямку!
У них і справді все йшло так, як вона й казала, бо, що вона, що Валерій втомилися чекати на щастя.
– Ти думаєш мені приємно ввесь час бурчати, підозрювати, чекати… Я хочу вже не так того щастя, як просто спокою. Думаю, що вже пора це все припиняти.
– Слухай, подруго, та досить вже чекати того щастя, яке тобі отак на тарілочці ніхто не принесе. Хочеш бути щасливою – то сама бери і будь! Хочеш аби чоловік сказав, що сумує – скажи перша йому, хочеш обіймів – перша обійми, хочеш аби питав, як ти – спитай його, що він відчуває… Як вже все випробуєш і нічого не подіяло, то тоді вже став крапку. Ніхто тебе щасливою не зробить, ось це точно! Лише ти сама.
Вона ніяк мене не хотіла слухати. Казала, що вже все перепробувала, але я була як в тій дитячій грі – «купи слона», візьми і попробуй.
Яким же було її здивування. Коли вона написала чоловікові, що сумує, а він їй відписав так само!
– Дякую, Женю, що ти мені очі відкрила, – вже потім казала мені подруга, – у нас наче перший медовий місяць, бо я першого вже й не пам’ятаю, то ось він у нас. Ми поговорили і вирішили, що хочемо далі жити разом, що у нас діти, що треба якось один одного підтримувати, а не сидіти і чекати, коли саме зробиться…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота