Галинка – наша єдина донечка, тому ми берегли її як зіницю ока – після школи я її забирала аби вона по дорозі не втрапила в халепу і так само чоловік зранку вів до школи.

Це продовжувалося, навіть в старших класах, хоч вона й дуже цьому противилася. Тоді я схитрувала і купила їй на день народження песика – Лу і вже мала привід йти за нею назирці, ніби то не я за нею слідкую, а от собаку вигулюю. Так само було й, коли вона поверталася зі школи – йду собі так, щоб бачити, але очі не муляла.

Звичайно, що вона мене розкусила, але Лу так завжди до неї бігла і так лащилася, що вона змирилася.

Вона просилася ще старшою піти з дівчатами гуляти, але завжди попереджала з ким, доки буде і знала. Що ми в будь-який момент можемо це перевірити.

– Доню, поступиш в університет і все зміниться – ти будеш мати більше розуму і вже сама зможеш приймати адекватні рішення, – говорили ми.

І ось вона поступила і ми дуже всі тішилися і святкували. Я дуже переживала аби вона не задурила собі голову якимось хлопчаком, бо ж студенти, самі знаєте.

Проте, після першого курсу вона нас ошелешила тим, що виходить заміж. Ми спочатку аж отетеріли, бо ж й не знали, що вона з кимось зустрічається, бо майже всі вечори вона була вдома.

Виявилося, що це викладач на її факультеті, який старший за неї на двадцять років!

Прийшов знайомитися, весь такий інтелігентний і видно, що нашу донечку любить, але ж така різниця у віці!

– Мамо, вас все не вгодиш! Молодий – погано, старий – погано. Ви взагалі онуків не хочете?, – обурилася наша доня.

Я не мала що їй на це відповісти. Ми мовчки оплатили весілля і вона переїхала жити до свого чоловіка Артура.

Дітей у них не було кілька років, але згодом у нас з’явився перший онук Мирончик і ми вже ні про що, окрім нього не думали.

Далі ще Аліночка і все – купа нам щастя. Ми не дуже до доньки й лізли, бо вибрала собі долю – то її життя і ми зі свого боку зробили все аби вона була в безпеці і турботі.

Цього річ Галинка з дітьми поїхала в Італію, а Артур залишився тут. Ми дуже сумували за онуками, але ситуація така. Що краще вони будуть там у безпеці, ніж тут.

Знаєте, рік без дружини і ще відновилося навчання, ми трохи переживали за її сімейне життя.

– Доню, ти б якось нам заспокоїла, бо ж розумієш. Хоч ви разом і десять років, але така довга розлука у вас вперше. Ти б хоч на тиждень приїхала. А я б замість тебе побула там з дітьми, – кажу доньці.

Але вона лише відмахнулася.

– Мамо, чого будеш їхати? Ми тут в маленькій квартирі живемо, далеко від моря і в задушливому місті. У тебе ж тиск.

Я регулярно телефоную до Артура, бо він молодший за мене лиш на кілька років, щоб йому щось привезти поїсти чи по прибирати, але він не погоджується:

– Я їм в університеті чи в кафе, а з чистотою – я дружу з пилососом. Дякую за турботу.

А я вже чую, що тут щось не так. Ну от мучить мене щось і все.

А вчора приїхала Галинина подружка, яка виїжджала разом з нею і вона мені показувала фото з нашою донечкою і онуками. І от я помітила, що біля Галі поруч молодий чоловік!

Хоч ця подруга фотографувала себе, але на задньому фоні видно, що той молодик, то рушника моїй доні дає, то до дітей усміхається. Я їй одразу зателефонувала і вона таки зізналася, що у неї роман з цим молодиком!

– Мамо, я не хочу повертатися. Альфредо добрий до моїх дітей, у нього своя вілла, ми чудово ладнаємо і я вперше в житті абсолютно щаслива!

– А як же Артур?

– Мамо, він вже дорослий і дасть собі раду.

Я просто шокована! Я не знаю як мені бути і чи казати щось Артурові?

Фото Ярослава Романюка.