Чи то я така нещаслива уродилася, чи то щось йде по роду, але не щастить нам з чоловіками, що мені, що матері моїй. Мама все життя будувалася, все своє молоде життя і з того усього тільки був залитий фундамент та наскладало дощок на підлогу та на дах, шифер і прогнив, доки я заміж вийшла, стоси цегли так само сипалися під накриттям в неохайних стосах.

Ми жили ще в дідовій хаті всі, бабуся казала, що вона зроблена з тих дощок, що була стайня колись.

– Та розібрали стайню і поклали ми цю хату, а ти знаєш, яке колись дерево було дороге, а особливо отакі дубові колоди? То на вагу золота, – хвалилася вона.

Це єдине, чим вона могла хвалитися, бо біля чоловіка-пиячка й більше нічим, не мала ні нової сукні чи хустки, казала, що ще за дівоцтва мала в матері, те й носила.

І от я привела на все готове приймака, мовляв, ось все є, то тепер за тобою діло – звести. Думала, що раз мене чоловік любить, то й буде заради мене і заради нашої родини старатися. Спочатку наче оттак було, поволі зводилася хата, коли ж уже квітка на даху замайоріла, то вже й не було мого чоловіка біля мене, а знайшов собі іншу. Я не мала коли сумувати та з дитиною няньчитися, бо тоді ноги в руки і на заробітки.

Вже я сама хату перекрила та вікна з дверима вставила, скільки моєї праці пішло – ви собі навіть не уявляєте.

Донька моя рано вийшла заміж, хлопець мені спочатку здався дуже навіть непоганим, брався до роботи, а я лише показувала що робити. Батьки його теж дуже нам помагали, тому скоро хата вже стала схожа на хату – і пошпакльована, і всередині опалення, підлога, ремонт гарний, світильники світять і штори висять. Прийду до хати і лиш любуюся.

Ні, я не сиділа в молодих на шиї, а так само працювала по закордонах, бо я теж хочу свою копійку мати.

І отак я в одну країну, зять в іншу, а донька моя сама. Не буду вам казати, що там між молодими було, бо я й не знала, як вони живуть, не вмішувалася до них, донька мені ніколи на нього й не скаржилася. Аж тут телефонує мені, що не хоче більше з Михайлом жити.

– Мамо, я його речі зібрала і подзвонила до свекрухи хай приїдуть та й заберуть.

– А що сталося?, – питаю я її.

– Просто не люблю його більше, – каже та.

Ну а я що мала казати? Розлюбила – з ким не буває.

А далі й почалося таке, що я притьмом верталася назад, але не встигла. Приходжу я до хати і очі забула: в хаті нічого нема, від слова зовсім: ні меблів, ні штор, ні опалення, ні ламінату, навіть плитку повідривали в ванній. Жодної розеточки, а стіни ще мали час попсувати.

– Доню, що то було?, – одними губами спитала я, бо мені язик присох!

– Мамо, та вони приїхали з Михайлом. А я кажу, що ось речі, забирайте, жити я з ним більше не буду. А свекруха каже: «Раз так, то ми й по інші приїдемо через годину». Ну я й поїхала в місто, що я буду дивитися, що вона там ще забирає…

Це ж якими треба було бути людьми аби до такого додуматися? Це що має бути в людей в голові? Я вже не знаю,що й думати і що робити. Впевнена, що за таку шкоду вони мають відповісти. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота