Євгенія Павлівна сиділа біля вікна, роздивляючись сіре лютневе небо. Її пальці, вузлуваті від артриту, повільно перебирали край скатертини.

— Степане, ти бачив, там знову той рудий кіт під під’їздом крутиться? — тихо запитала вона, не повертаючи голови.

— Бачив, Женю, бачив. Сусідка з третього поверху йому ковбасу винесла. А ти б краще чаю попила, он холоне вже, — Степан Ілліч почовгав до плити, переставив чайник.

Раніше їхня квартира була схожа на вулик. Син Дмитро приносив шум, сміх, нові платівки. Тепер від Дмитра лишилася тільки стара фотографія в рамці та онука Христина. З невісткою Ларисою стосунки заплуталися давно. Коли та вдруге вийшла заміж за Олега, нова свекруха, жінка владна й ревнива, зробила все, щоб Лариса забула дорогу до «колишніх».

Христина ж, попри все, проривалася. Забігала, привозила продукти, дзвонила. Але в неї своє життя: робота в банку, малий Павлик, який постійно тягне віруси з садочка, та чоловік Артур, що вічно зникає на об’єктах.

— Степане, я от думаю, — Євгенія Павлівна зітхнула. — Скоро сімдесят п’ять. Навіщо воно мені? Ще й зуби ці нові… Тиснуть, ятрить усе. Не можу я з ними ні їсти, ні розмовляти по-людськи.

— Та обітреться ще, Женю. Лікар же казав — треба звикнути.

— До чого звикнути? До старості не звикнеш, Степане. Вона просто приходить і забирає в тебе все: спочатку ноги, потім очі, а тоді й бажання з ліжка вставати.

Дзвінок у двері перервав їхню тиху розмову. Це була Христина. Вона зайшла стрімко, заносячи з собою запах морозу та парфумів.

— Ба, діду, привіт! Ого, як у вас тепло. Павлик знову з соплями, тому я сама. Привезла вам сиру, фруктів. Бабусю, ти чого така бліда?

Христина розкладала пакунки на столі, кидаючи швидкі погляди на стареньких. Вона бачила, як вони «здають». Дідусь став зовсім прозорим, а бабуся, колись головний кулінар і заводила всіх родинних посиденьок, тепер нагадувала зів’ялу квітку.

— Христинко, сонечко, не треба було стільки всього, — почав Степан Ілліч. — Ми ж небагато їмо. Он каша є, суп зварили вчорашній. Ти б собі краще щось купила.

— Діду, перестань. Я ж заробила, можу собі дозволити пригостити рідних. Ба, слухай, у тебе ж ювілей через тиждень. Давай подумаємо, що тобі подарувати? Може, телевізор новий, щоб екран більший був? Чи крісло таке м’яке, з підніжкою?

— Ой, не сміши мене, дитино, — Євгенія Павлівна нарешті подивилася на онуку. — Яке крісло? Мені б спокою. І щоб нічого не боліло. Не треба мені нічого святкувати. Хто прийде? Кого я прийму? Раніше я могла три дні голубці крутити й холодець варити, а зараз мені важко навіть чайник підняти. Не хочу я ніякого свята. Приїдете ви з Артуром, тортик з’їмо — і досить.

Христина вийшла від них з важким серцем. Ввечері вона розповідала Артуру, як бабуся знітилася.

— Знаєш, вона ніби вимкнулася, — Христина розливала чай на кухні. — Дивиться в одну точку. Дідусь теж ходить, як тінь. Мені так шкода їх.

Артур відклав телефон.

— А знаєш що? Давай зробимо їм сюрприз. Тільки не такий, щоб вони перелякалися, а справжній. Запросимо їхніх друзів. Тих, з якими вони на дачі раніше в карти грали й пісні співали.

— Артуре, ти що? Бабуся ж казала — вона не хоче готувати. Вона просто впаде біля плити від утоми.

— Так ми ж самі все зробимо! — Артур запалився ідеєю. — Я заїду за всіма. Візьму машину, зберу ту ж Марію Семенівну, Петра з сусіднього кварталу. Вони теж по хатах сидять, мабуть, нудьгують. А ти замов їжу, або сама приготуй щось просте, «дієтичне», як вони люблять. Бабуся навіть знати не буде до останнього моменту.

Протягом тижня вони вели «підпільну» роботу. Христина знайшла старий записник бабусі в шухляді комода, виписала номери. Телефонувати було непросто — хтось погано чув, хтось спочатку відмовлявся, мовляв, «ноги не йдуть». Але коли Артур обіцяв заїхати прямо під під’їзд і привезти під двері, старенькі погоджувалися. У них теж зажевріла надія знову побачити «своїх».

У день народження Христина приїхала раніше. Артур висадив її з великими сумками й Павликом, а сам кудись поїхав.

— Що це ти, Христе, знову сумки тягнеш? — здивувався Степан Ілліч, відчиняючи двері. — Ми ж домовилися — просто чай.

— Діду, це так, перекусити. Павлик хоче фруктів, а Артуру треба було заїхати на об’єкт, він пізніше буде. Бабусю, ти де?

Євгенія Павлівна вийшла з кімнати в халаті, з рушником на плечах.

— Ой, діти, я сьогодні зовсім ніяка. Поперек тягне, напевно, на дощ.

— Ба, ну який дощ? Сонечко світить! Ану давай, я тобі дещо привезла. Хочу, щоб ти сьогодні була найкрасивіша.

Христина дістала з чохла сукню — глибокого синього кольору, з м’якого трикотажу, з красивим комірцем.

— Це мені? Та куди я в такому піду? У церкву хіба? — сплеснула руками Євгенія Павлівна.

— Нікуди не підеш, тут будеш. Просто приміряй. І волосся давай я тобі трохи підколю. Мама купила таку шпильку гарну, дивись.

Поки Христина поралася біля бабусі, Павлик розкладав на столі тарілки. Степан Ілліч спостерігав за цим процесом, потираючи руки. Він відчував, що щось готується, але не міг зрозуміти, що саме.

— От, подивися на себе, — Христина підвела бабусю до великого дзеркала в коридорі.

Євгенія Павлівна завмерла. На неї дивилася не стара зморена жінка, а пані з прямою спиною, у сукні, яка приховувала всі недоліки й підкреслювала колір очей. Христина ще трохи підфарбувала їй губи світлою помадою.

— Ой… — тільки й промовила бабуся. — Невже це я? Стьопо, глянь.

Степан Ілліч підійшов, поправив окуляри.

— Ну, Женю… Ти як у той день, коли ми в філармонію ходили. Пам’ятаєш?

У цей момент пролунав дзвінок. Артур повернувся. Але він був не один.

— Приймайте гостей! — почулося з коридору.

Степан Ілліч відчинив двері й остовпів. На порозі стояв Петро Миколайович, їхній давній приятель по шахах, у старому, але випрасуваному піджаку. Поруч стояла Марія Семенівна з величезним оберемком хризантем.

— З днем народження, Євгеніє! — загула Марія Семенівна. — Ми думали, ти про нас і не згадаєш! А тут Артур приїжджає, каже: «Збирайтеся, бо Женя сумує».

Квартира вмить наповнилася голосами. Старенькі обіймалися, охали, обговорювали хвороби, а потім плавно перейшли на спогади. Христина з Артуром швидко накрили на стіл. Жодної важкої їжі — запечена риба, легкі салати, домашній пиріг з яблуками.

— Ой, дівчата, а пам’ятаєте, як ми на дачах пісні співали? — Петро Миколайович пригубив трохи вина. — Як у нас тоді приймач зламався, і ми весь вечір самі горлали?

— Аякже! — відгукнулася Євгенія Павлівна. Вона вже забула про свій біль у попереку й про те, що зуби тиснуть. Вона сміялася, підкладала гостям рибу, і в її очах з’явився той самий вогник, про який Христина вже й забула.

— Ану, Стьопо, починай нашу, — Марія Семенівна підморгнула Степану Іллічу.

І вони завели. Спочатку тихо, трохи невпевнено, а потім голоси зміцніли. Христина стояла біля дверей і дивилася, як вони сидять — ці старі, посивілі люди, які на цей вечір знову стали тими молодими дачниками, повними планів і надій.

Павлик сидів поруч з дідусем і заворожено слухав пісню про «Я козачка твоя, я дружина твоя…».

— Знаєш, Артуре, — пошепки сказала Христина чоловікові, — я боялася, що вона втомиться. А вона ніби розцвіла.

— Їм просто треба було відчути, що вони ще є, — відповів Артур. — Що світ про них не забув.

Вечір затягнувся. Гості не хотіли розходитися. Вони домовилися, що тепер будуть збиратися частіше, не чекаючи ювілеїв. Петро Миколайович пообіцяв зайти до Степана на партію шахів наступного вівторка. Марія Семенівна записала рецепт риби, хоча Христина чесно зізналася, що замовила її в ресторані.

Коли останнього гостя розвезли по домівках, Христина з Артуром допомагали прибрати зі столу.

— Бабусю, ти як? Не дуже втомилася? — запитала Христина.

Євгенія Павлівна сіла на диван, притулившись до плеча Степана Ілліча. Сукня її трохи зім’ялася, але обличчя було спокійним і щасливим.

— Знаєш, доню… Я сьогодні вперше за довгий час відчула, що мені хочеться завтра прокинутися. І післязавтра теж. Треба ж буде Марії подзвонити, дізнатися, як вона доїхала. І Стьопа он шахи дістав, треба протерти їх від пилу.

Христина поцілувала бабусю в сиву маківку. Вони з Артуром зібрали речі, підхопили сонного Павлика на руки.

— Ми заїдемо в суботу, — сказав Артур, зачиняючи двері. — Купимо шахівницю нову, таку, щоб фігури були великі, зручні.

У квартирі знову стало тихо, але це була інша тиша. Не пуста й гнітюча, а наповнена відлунням сміху та запахом хризантем, які тепер стояли у великій вазі посеред столу. Степан Ілліч вимкнув верхнє світло, залишивши тільки торшер.

— Ну що, Женю, лягаємо? — запитав він.

— Лягаємо, Стьопо. Тільки дай мені ту сукню акуратно повісити. Хай висить на видному місці. Раптом Петро у вівторок прийде, треба ж пристойно виглядати.

Вони повільно пішли в спальню, підтримуючи одне одного, як і робили всі ці роки.