Бачу за собою дуже тривожні дзвіночки. А, коли почала садити на підвіконниках розсаду, то зрозуміла, що справи геть погані. Я ніколи не хотіла і не мала до рослин жодного захоплення чи любові. Єдиною кімнатною рослиною у нас був кактус і лише тому, що казали нібито він захищає від випромінювання.

А тут таке?

Думаю, що швидше за все – це почуття провини. Але розум думає одне, а руки роблять зовсім інше.

Все почалося з того, що я роками перебувала на заробітках в Іспанії. Звичайно, що поїхала не від легкого життя, але звикла і дуже добрі гроші відсилала додому.

Мама опікувалася моїми двома дітьми разом з моїм батьком.

Вони жили в селі, але я з самого дитинства хотіла жити в місті. Думала, що так і станеться, коли я поїду вчитися в велике місто.

Але роки навчання спливли швидко, а ніякого міського кавалера я собі не знайшла.

Чи варто казати, яка розчарована я приїхала додому?

Працювала в місцевій школі і з часом вийшла заміж за сільського парубка Володимира. Він вважався доволі перспективним чоловіком і я подумала, що може з часом ми й купимо собі квартиру та переїдемо.

Але де там – чоловік настільки любив своє сільське життя, що не уявляв себе в місті:

– Що я там буду робити? Тут у нас і озеро, щоб порибалити і ліс, щоб грибів назбирати чи ягід. Що я в тому місті не бачив, крім пилюки?

Я не мала аргументів на такі слова. Володя з часом знайшов в собі ще одну любов, вірніше розвинув, бо «добрі» люди завжди хотіли віддячити трактористу за роботу всім, лиш не паперовими грошима.

І ось так з мого тихого чоловіка в момент ставався буян.

Знаєте, якби хоч у мене професія була інша, але оте шепотіння, що чоловік вчительки знову ночував у канаві – то вже було занадто.

Далеко мені йти від нього не довелося – через кілька вулиць, але поговір таки лишився назавжди.

Я не могла витримувати тих усмішок людей, які своїми ж руками пропонували Володі чарчину.

Якраз і діти підросли, що треба було думати про навчання і я наважилася поїхати на заробітки.

Моя мама на це відреагувала дуже погано і всі ці роки казала, що треба любити рідну землю і на ній працювати, а не кирпу гнути та хотіти красивого життя.

Мені так набридали ці повчання, що я рідко коли до неї телефонувала, все частіше з дітьми спілкувалася.

І ось мами не стало, а я приїхати на похорон просто не змогла. «Я вже їй нічим не допоможу, – подумала про себе, – Треба було до живої їхати, а тепер вже яка різниця?».

Але далі вже я не можу спати і їсти, совість мене мучить і ще мама сниться чи не кожної ночі.

– Мамо, мамо, – кажу і їй і сама до себе, – що ви з мене хочете?

Дійшло до того, що я згадую всі наші розмови, мов на якомусь відеозаписі, чітко і виразно, я й не думала, що пам’ятаю все, що вона роками бубніла на мене.

З такими думками я й приїхала додому та відвідала мамину могилу.

Повторю ще раз – я не любила своє село, завжди хотіла з нього поїхати, але… Так мені ліс зазеленів, так мені озеро відбивало синяву неба, а кожна стежка кишіла спогадами, які вискакували з-за кожного кущика чи повороту: ось тут цілувалася з Ігорем, тут вивихнула ногу, тут мене вкусив пес…

Прийшла до хати, щоб відкрити і провітрити, бо не жила вже і замість плісняви та затхлості мені в ніс вдарив запах дитинства, мого дитинства.

І знаєте – мені стало краще спатися на своєму ліжку, геть погані думки пішли з голови, я вже й квітів насадила перед вікнами, щоб цвіли одразу ж навесні.

А далі я накупила насіння та насадила на вікнах розсади…

На цьому факті я сама себе злякалася – я не хочу жити маминим життям! Я не хочу цих порпань в глині і постійній заклопотаності! Я просто не розумію, як це все припинити???

Фото Ярослава Романюка.