Ми вже роки живемо в місті і з усіма старими знайомими не зустрічаємося. Нових хоч і маємо. Але рідко теж зустрічаємося. А вся причина в селі – нікуди не підеш, якщо в селі треба допомогти з сіном, картоплею і іншим. А того іншого завжди така купа, що ті вихідні просто пролітають і ми приїжджаємо додому зовсім не відпочилі.

В такому ритмі і діти наші виросли і ми з чоловіком сиве волосся знаходимо. І ось син наш прийшов зі звісткою, що одружується і запрошує нас наречена до себе в гості. Ми кілька разів бачили Настю, але не думали, що це серйозно.

Вона мені не дуже подобалася, бо нагадувала стару знайому, яку я дуже не любила. А не любила того, що намагалася у мене чоловіка відбити, бо вважала, що якщо гарна, то треба аби всі хлопці за нею бігали та їй догоджали.

І ось пішли ми на згодини, як годиться, і коровай, і солодке, і букет! Двері відкрила Настя та й знайомить нас із батьками. І тут у мене перший шок – я таки не помилилася, схожість виявилася генетичною.

Переді мною стоїть Марина та на всі зуби усміхається:

– Ой, Лєно, ми таки породичаємося!, – каже та на мого чоловіка як лисиця облизується.

Я тут не перебільшую і не ревную – це реально така поведінка і то перед своїм чоловіком.

А як вже почали частування, то вона біля мого Михайла ввесь час крутиться:

– Ось тобі це покладу, а це підсуну, а це переставлю…

Та все знаєте, аби його хоч рукою, хоч поглядом, хоч боком, але торкнутися.

Може я якась старомодна, але я не вважаю, що треба в сорок п’ять років все своє добро вивалювати перед очі чужих чоловіків. У мене теж пазуха багата, але то якось не для того аби отак виставлятися.

А її чоловік – ну зовсім не реагує. Мій Михайло якби побачив мене в такій сукні, то б сказав, щоб я переодяглася, а цей – ні мур-мур.

Але дивлюся, ні-ні, а Михайло таки позирає на неї.

Я подумала, хай буде, то таке плаття святкове, але в повсякденному житті, вона одягається скромніше.

Ага.

Як почалося приготування до весілля і ми почали більше спілкуватися, то вона продовжувала ходити в усьому перетягнутому і випираючому.

Я нічого вже не кажу, хай буде – жінка гарна і хоче себе подати. Але ж подати що?

Я одразу собі згадую варену ковбасу, яка туго перетягнута шворкою…

Отакі асоціації.

На весіллі Марина хтіла виглядати молодшою за свою доньку, я такою вимальованою її ще не бачила, здавалося, що вона як вії закриє, то вже очі не розтулить. Чисто, як у Вія.

До танцю – з Михайлом, га вулицю Михайло – вона за ним, музики співають, а вона підказує аби й свати перецілувалися.

Ну геть тобі жінка втратила якусь тяму.

А моєму Михайлові, то як медом на душу! Цвіте і пахне.

Але ж не буду я тут весілля псувати, бо сваха молодість згадала.

– Свате, – кажу до її чоловіка, – Раз наші половинки отак веселяться, то давайте й ми молодість згадаємо.

І знаєте, що Петро виявився дуже хорошою людиною – ми й говорили, і танцювали, і час пролетів просто непомітно. Петро так мене відволік і від Марини, і від Михайла, що весілля мені дуже навіть сподобалося. А ще він дуже гарно танцював, чим мій Михайло похвалитися не може.

І ось стоїмо ми чекаємо на автобуси, які мають людей розвозити, Петро щось мені розказує смішне, а я аж заливаюся. Аж тут наче з-під землі Марина:

– Ти, Петре, автобуси не переплутав? У нас інший, а ти тут як вкопаний. Чи ти й жінок поплутати хочеш?, – і з голосу її я чую, що вона дуже незадоволена.

– Ти чого, свахо, – вступаюся за Петра, – Якби ти не крутилася коло мого чоловіка. то твій би був біля тебе.

Вона фиркнула і потягла його геть, аж тут вже й мій Михайло прибрів та почав жалітися, що нічого по-людськи не з’їв і не випив, бо Марина ввесь час його то туди, то сюди тягнула.

– Навіть на вулицю вийти треба було втікати, – жалівся він.

– А мені весілля дуже сподобалося. Сват у нас просто неймовірно гарно танцює.

Чоловік почав щось бубніти, а я його й не слухала. Дивно, що хтось свою людину не помічає під носом, а все за минулим женеться.

Фото Ярослава Романюка.