Стосунки сина розвивалися у мене на очах, я спочатку вірила, що це буде звичайна шкільна любов, але з кожним роком переконувалася, що мій син налаштований дуже серйозно, чого не могла сказати про його обраницю.

Лілю я знала зі школи, бо вони разом вчилися і на випускному Василько їй освідчився, я це точно знаю, бо він ховав від мене букет для неї в шафі, я побачила, коли йому сорочку прасувала.

Це було так мило, я аж просльозилася. А далі мене й гордість розперла – от якого я сина виховала, що розуміє, що дівчині потрібна увага.

Коли ж букет зник на випускному, а в керівнички такого не було, то я й була певна, що це він купив для Лілі. Звичайно, що купив на кишенькові, ми йому даємо і дідусі та бабусі, він те все збирає і от має на що дівчину повести на каву.

Він думав, що після такого свідчення, то Ліля вже буде з ним довіку, але вона сказала, що вони будуть зустрічатися, але вона не обіцяє йому, що вийде за нього заміж.

Я так жартома запитала чи мені порося годувати, а син і каже:

– Мамо, Ліля сказала, що їй ще треба подумати.

Що тут думати, коли у мене не син, а золото? Але раз так, то я буду просити всіх святих аби моєму синові дали добру долю, якщо це буде не Ліля, то я не заперечуватиму.

Василько пішов вчитися і старався вже працювати, і все до Лілі бігає, як та з міста приїде.

А якось приходить сумний.

– Що сталося?, – питаю.

– Ліля не хоче виходити заміж, поки ми не матимемо окремого житла.

– Нічого, сину, ще заробиш, в тебе все життя попереду.

– Мамо, але я хочу якнайшвидше одружитися з нею.

І так він квартирою запалився, що я вже не знала, що й думати. Вже ми в родині це обговорювали і свекри й кажуть:

– У нас є родичка, яка живе сама, але має трикімнатну квартиру. То ми б могли з нею поговорити аби її діти доглядали, а вона їм квартиру віддасть потім.

Василько втішений такою новиною пішов до Лілі, але та проти.

– Я не буду з кимось жити, я хочу сама.

Поїхав син на заробітки і чоловік мій також з ним, щоб швидше заробити на квартиру.

Рік їх не було і приїхали з доброю сумою, проте, вдалося купити лишень однокімнатну. Лілі вона не сподобалася.

– Я хотіла в новобудові, – каже.

Я тільки губи стулила аби чого не сказати зопалу, бо ж маємо всі жити в мирі і злагоді.

Далі син почав ремонт робити і Лілі ремонт так само не сподобався.

– Одразу видно, що ти сам робив, хто тепер ще лінолеум стелить? А плитка в ванній мені зовсім не подобається.

Нарешті вже було по ремонту і Ліля сказала, що весілля буде, але не цього року. Далі не наступного і ще не через рік.

Вже Василькові двадцять сім років, вже у нього є гроші на весілля, бо наречена сказала, що він має його для неї зробити казкою і сюрпризом, але самого весілля ще нема.

Я тоді вже йому кажу:

– Сину, давай кажи аби ми зустрілися родиною і може тоді вона прискориться?

– Добре, мамо, – відказав син.

Чекали ми на запрошення дуже довго. Прийшли до сватів, а там все, як було колись, бо як ще вчилися діти, то я могла до них зайти чи за зошитом чи за завданням в школу. Була я в тій хаті і те саме застала й тепер.

Проте, Галина, мати Лілі, все показувала, які Ліля має плащі і взуття.

– Та їй треба дві такі квартири, як Василь купив, щоб одяг туди наскладати.

Від почутого я завмерла. Дивилася на сина, а він погляду закоханого з Лілі не зводив. І тоді я зрозуміла, що надто доброго сина виховала.

На цих заручинах домовилися, що весілля таки буде, лиш коли – не знати, бо у них в родині когось не стало, треба перенести.

– Це навіть добре, мамо, – каже син, – Я ще на машину зароблю.

Я дивилася на чоловіка, а він на мене.

Коли син поїхав в місто на квартиру, бо там ще щось мав доробити, то ми почали це все обговорювати.

– Це ти винна, що він такий м’який, я завжди хотів аби він мав характер, – казав мені чоловік.

– Коля, що ти таке кажеш. Він її любить і тут справа не в характері.

– Як не бачити того, що вона не хоче за нього заміж, – не вгавав чоловік.

– Я сама не знаю.

І ось приходить до нас син, трохи блідий і каже:

– Ліля хоче весілля весною.

– Та добре, – відповідаємо ми.

– Але є нюанс.

– Який?

– Вона каже, що дітей у нас не буде.

– Чого?

– Бо у них в родині є щось таке, що ніхто не може пояснити…

І почав син розповідати історію, від якої мені волосся на голові заворушилося. Я мусила його взяти за руку і повести на цвинтар, щоб хоч так розкрити дитині очі.

І ось, що Ліля йому розказала.

– Вася, я от чого тягну з весіллям, бо у нас таке є в родині, що ніхто того пояснити не може. Як тільки в родині з’являється на світ дитина, то бабуся йде в засвіти. Так було з моєю прабабусею, бабусею і я не хочу аби так було з моєю мамою.

– Звичайно, кохана. Як ти скажеш, – погодився Василь.

Від такої історії у мене аж в очах потемніло, бо я добре пам’ятаю, як бабуся Лілі водила її в садок, то я добре пам’ятаю, бо сама не раз її бачила, бо сама Василька вела зранку. А те, що жінки рано не стало, то факт.

За прабабусю не знаю, але я на датах показала, що цілком собі люди жили і нема нічого на роду.

– То чому вона мені це все каже?, – не розумів син.

– Ой, сину, бо не любить тебе та й каже. Відпустити не може, бо дуже вже ти її любиш, а кращого за тебе поки нема. От і чекає.

Син задумався і пішов геть, не знаю, що він казав Лілі, але він через якийсь час виїхав за кордон, а Ліля вискочила заміж і привела на світ дитину, яку щаслива Галя возила по селу в колясці.

Мій син вернувся додому з нареченою, хоч та й мала дитину, але я була рада, бо де одне, там і друге буде.

Так і сталося. У мене ще двоє онуків від сина, але я не роблю між ними різницю, діти дуже добре живуть, я бачу, яка лагідна до мого сина невістка і моє серце не нарадується.

Ліля зі своїм розлучилася, їздить на заробітки, а дитину водить в школу бабуся.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота