В свої сорок три я мріяла про особисте щастя, адже все інше у мене було – двоє дорослих дітей, своя квартира і заощадження. Все це я заробила своїми руками за кордоном

Але, як та дівчинка, досі мріяла про «справжнє» сімейне щастя. Перші стосунки не склалися, бо ми були молоді і не розуміли, як важливо берегти гідність один одного.

Тепер я вважала, що вже є набагато мудріша, то вже би мало мене те щастя вхопити в обійми і понести в РАЦС.

І ось в сорок три доля мене вирішила винагородити: Юрій холостяк, на два роки молодший від мене зі своєю квартирою. Чим не щастя?

І я собі порахувала, що треба мені віддячити Юрковим рідним за такого чоловіка. Я знаю, що наречена колись дарувала родичам нареченого «бальці», от і я не мала нічого проти того аби купити свекрусі золоту підвіску, свекрові дорогий годинник, сестрі сережки, свояку браслет, племінникам і племінницям гори солодощів, бабусям і дідусям хустки і сорочки.

Всі були раді, дякували і чомусь мене не правильно зрозуміли. Я не хизувалася своїми статками, бо не дуже їх і маю, так кілька тисяч про запас, але ці люди вирішили, що я маю інвестувати більше у їхню родину.

Наше тихе сімейне життя раптом перетворилося в чи не щонедільні святкування, бо у Юрка виявилося купу дядьків і тіток, племінників та племінниць, а кумів і не перерахую.

І всім, абсолютно всім, потрібні були не просто подарунки, а найдорожчі подарунки.

– Ми не повинні виглядати гірше за інших! – це була його коронна фраза, щоразу, як наближалося чергове свято.

– Юрчику, я розумію, що батькам можна купити дорожче, але твої племінники ще ж зовсім маленькі для таких величезних сум, – обережно якось почала я.

– Я ж зі своєї зарплати їм дарую! – відрізав він.

Це було правдою, але він не враховував того, що його зарплата не велика і я плачу комунальні та витрачаю на їжу і все інше. А ще більшим аргументом у чоловіка було те, що я живу в його квартирі.

Наче я тут на його милості, а не дружина, яка приносить основну частину грошей, хоча й мовчить про це.

Але ображена я була не лише через цих нескінченних родичів.

На перший день народження у шлюбі Юрій мені не подарував… нічого! Те саме було і на Миколая, Різдво.

Спочатку був його день народження, і він, звісно, попросив. Годинник. Попросив заздалегідь, щоб я встигла зібрати гроші на такий подарунок. Я назбирала, купила. Недешевий. І перед моїм днем народження Юрій одразу попередив:

– Риточко, ми ж одна сім’я, давай без подарунка, бо я так витратився на ресторан. У мене просто немає грошей на вже. Ти ж не образишся?

Він дивився на мене такими очима… Але в мені щось обірвалося.

– А я що, особлива якась? Усім подарунки, а мені ні?!

– Та тобі ж гості подарують.

І ці подарували, цілу гору сервізів, ваз, статуеток, картин, те, що роками збирало пилюку в серванті – все дали новій невістці.

Боже, подумала я, це ж просто насмішка! У порівнянні з тим, що ми з Юрком дарували їм, – величезні суми грошей, дорогу техніку, – це просто в порівняння не йшло! Це були подарунки «для годиться», щоб прийти з чимось.

Відтоді я подякувала бабусі, яка мені казала ніколи не говорити скільки я маю грошей чоловікові. «Скільки би ти не мала, все одно дає тобі гроші – бери і ще проси».

Я чекала, що щось зміниться, натякала чоловікові, як могла, що досить роздавати гроші, варто подумати про свою сімʼю, свій відпочинок, свої витрати.

Але Юрко й далі давав племінницям по дві тисячі на подарунок, хоча й не йшов на свято, бо так треба.

Я ж натомість почала пропускати комунальні платежі і питати чоловіка за кошти на їжу.

– Та у мене нема. Свої візьми. Ти ж у мене також живеш і їси.

– Я свої вже використала. – сказала я, але мене кольнуло, що я тут просто живу, а не господарюю.

Наближався Юрків день народження, який мав стати кульмінацією нашого шлюбу, або пан, або пропав.

Він попросив новий телефон, айфон. Я купувати його не збиралася. Назбирати я могла, але не хотіла.

– Рито, а що ми готуватимемо на мій день народження?

Я пояснила свій план: він складає меню, ні в чому собі не відмовляючи, а я пишу список продуктів. Потім він купує все необхідне, а я – готую. Це був єдиний справедливий варіант.

– Давай ти сама може… – почав було він, звично намагаючись перекласти все на мене.

– Ні, Юро. У мене немає грошей.

Він насупився.

– А де вони?

– Зарплату затримали, батьки були в лікарні, діти потребували грошей, – збрехала я, дивлячись йому прямо у вічі.- До речі, любий, подарунок тобі буде інший. І то, якщо грошей вистачить.

– Як інший? – у його голосі прозвучало щире здивування. Він, мабуть, уже бачив себе з тим новим, блискучим ґаджетом.

– Так вийшло, – знизала я плечима. – Ми ж одна родина, ти маєш зрозуміти.

Юрій, здавалося, образився до глибини душі. Але продукти для свята купував уже на свої гроші.

– А чому все так дорого? – бурчав він, повертаючись з магазину з величезними пакетами.

– Ти сам меню склав, – нагадала я, відчуваючи певне задоволення. – Зате стіл буде на славу, як ти любиш. Для гостей.

Гості, як і завжди, прийшли з конвертами. Гроші. Скільки їх було, я навіть не побачила, бо Юрій одразу ховав усі конверти у кишеню. Пізніше, перераховуючи їх у спальні, він із невдоволенням повідомив:

– Я й так витратив більше, аніж подарували!

Момент настав.

– Ну, тоді плати комуналку, якраз гроші є, – одразу скористалася я ситуацією. – Вже за другий місяць борг вийшов. У мене грошей немає.

– Куди ти поділа? – Він навіть не приховував свого роздратування.

– Їжа потрібна щодня. Ціни бачив?

– Заощаджувати треба! – повчав він.

– І на подарунках теж, – відповіла я, не стримуючи іронії. Це була відповідь на його показову щедрість перед чужими.

– Ти й так на мені зекономила. Сорочка гарна, але дешева, – скривився він, розглядаючи мій скромний подарунок.

– Дешева? А ти як це визначив?

– А що ти ще здатна купити?! – вибухнув він, скинувши маску ввічливості.

– Ми ж одна родина, Юро. Я могла б узагалі нічого не дарувати.

– Нічого?! – він був приголомшений.

– Так. Ти ж мені подарував “нічого” на день народження.

– Я не мав грошей! – захищався він.

– Але для інших знаходиш, – сказала я, не відводячи погляду.

– Ти дріб’язкова. Комуналку плати сама. Я куплю телефон. Я давно про нього мріяв.

– Купуй. Але борг буде вже за три місяці. Це твоя квартира. Я тут не прописана.

– Дістала!, – завершив розмову чоловік і пішов в іншу кімнату.

Він не говорив зі мною до ранку, так само встав і пішов на роботу мовчки. Я теж не прагнула спілкування, адже все було очевидно.

Коли він повернувся з роботи. то весь світився – в його руках була коробка від телефону. На цих радощах він до мене почав говорити і я подумала, що є ще надія на те. що він щось зрозумів.

Але наближалося чергове свято – день народження його тітки. Тієї, що подарувала мені чашку з блюдцем.

– Рито, дай дві тисячі. У тітки день народження, – сказав він, наче нічого не сталося.

– Біжу, вона мені чашку, а я їй – дві тисячі?

– Ти так змінилася. Ти така не була.

– Так, бо й ти був іншим

– То даси чи ні?

– Ні.

– Я знав, що ти дріб’язкова, меркантильна. Збирай речі й геть!

Я зібрала речі і пішла геть, залишили його з несплаченими комунальними за пів року, з порожнім холодильником і марнотратством, тобто, в його звичному холостяцькому житті.

Не розумію, навіщо йому було одружуватися? Для чого ці прагнення справити враження, грати роль багато і успішного чоловіка? Як ви гадаєте?