Заміж я надумала виходити в тридцять п’ять років. До того у мене були стосунки, але отак, щоб все красиво і гарно, щоб свідки і весільний рушничок, щоб пронести спогади про цю подію на все життя, то таке у мене було вперше.

І ось в таку урочисту і найвідповідальнішу мить, що я дізнаюся? Що мої батьки не разом і вони це від мене ще й приховували.

– Мамо, ви мені хочете зіпсувати свято?

– Доню, ми ж для тебе хоч зірку з неба, але сама розумієш, що вже таке сталося, то назад не вернути.

– Мамо, ти у мене молода ще і гарна. Як тато взагалі на таке наважився?

– Доню, справа не в татові…

– Тобто? Це ти перша почала? Ну, дякую, не сподівалася від тебе такого!

– Ні, доню, я не перша. Але не в тому річ.

– А в чому, мамо? В чому?

– Доню, треба забути і жити жалі.

– Мамо, яке далі? Ви мені потрібні на святі, як чоловік і дружина.

– Тато буде тоді з Лідою.

– З Лідою? Ти серйозно? Я вже йду до них і поговорю з Лідою так, що вона швидко передумає і тато вернеться до тебе.

У мами на лиці наче тінь лягла від моїх слів, а тоді вона таке мені сказала, що я не могла повірити, що це каже жінка, яка прожила з одним чоловіком тридцять п’ять років.

– Доню, я їм пробачила і ти пробач, і не заважай їм.

– Мамо? Як це пробачити? Та жінка влізла в нашу сім’ю, а я маю їй це пробачити?

Мама дуже довго мовчала, а тоді й каже.

– Ти ж знаєш, які ми колись були з батьком щасливі? Як він до мене залицявся? Я тоді думала, що це кохання.

Мама з татом познайомилися на дискотеці, тато був з сусіднього села і їздив на батьковій машині з цілою гурбою хлопців і дівчат. Скільки туди набивалося люду, ніхто й не рахував, головне, не йти пішки.

І в один день він запримітив гарну дівчину і вже не бачив перепон. Наталя ж зустрічалася з хлопцем. Але він мерк на фоні гонорового кавалера Юрка.

Коли вони женилися, то я вже була присутня у них на весіллі і дуже помітно було всім, чому молоді женяться.

Спочатку молоді жили в свекрів, а далі перебралися в мамине село і там купили хату. Тато був майстром на всі руки і добре заробляв. У нас ніколи не було проблем з грошима, навіть в дев’яності. Тато почав їздити на великій фурі і став бувати вдома дуже рідко. Можливо, саме тоді і сталася між ними та тріщина, але мама вже нічого точно не скаже.

Я пішла вчитися в місто і батьки мені оплатили навчання. Як вони живуть я не думала, бо між ними завжди все було дуже спокійно і рівно. Я не чула між ними сварок і була певна, що вони живуть і радіють.

Я дуже рідко приїжджала, бо й далі робота, далі стосунки і було не до батьків. Їхати в село далеченько, тому батьки мені передавали сумки. Ми часто зідзвонювалися і я не помічала, що тата біля мами нема.

Бувало, що я просила її покликати його, то вона казала, що він або в рейсі, або вийшов, або на рибалці.

Звістку про моє весілля вони сприйняли дуже добре, бо вже думали, що не дочекаються. Не знаю чи вони планували разом йти чи як вони це собі уявляли, але вже є, як є.

Я їхала до них з думкою, що вижену розлучницю і татові все вискажу, висповідаю, він одумається та вернеться до мами.

Вона ж у мене найкраща у світі. Як взагалі можна її покинути.

А мама, мало того, що не журиться, то ще й каже аби я батька пробачила.

О, ні, такого не буде.

Вона не встигла закінчити фразу про прощення, як я вже була на пів дорозі до батька. Ліду я знала, вона працювала в медпункті, її донька була від мене молодша десь на рік і ми колись гуляли в одній компанії.

Залітаю я на подвір’я і бачу там батька та її.

– Що це ти, тату, на схилі років надумав? Як ти міг маму покинути?

– Доню, так сталося.

– Так сталося? Прожити з людиною стільки років і «так сталося»? Та й кого ти вибрав, її? хіба вона чимось за маму краща?

– Доню.

– Я тобі не доня, раз ти так з мамою вчинив. І на весілля моє не приходь.

Я пішла з гордо піднятою головою і слово в слово переказала все мамі. Я думала, що вона мене з радістю обійме, але та розплакалася:

– За що це мені, доню? Навіщо ти батька назад кличеш? Він так тебе любить, що прийде.

– Мамо?

– Що, «мамо»? Я теж хочу бути щаслива, як твій батько!

– Ти й будеш щаслива, коли він повернеться!

– Ой, доню…

Мама почала схлипувати.

– Не була я з твоїм батьком щаслива.

– Ви ж любили один одного, що не так?

– Думати, що любиш і любити – різні речі. Жили разом заради тебе, кожен не хотів першим сказати, що ми помилилися. Як згадую свого Петра, як він на мене дивився, коли я в весільні сукні йшла на розпис… Й досі собі пробачити не можу. І я зараз з ним, доню, він кілька років удівець і я наважилася з ним поговорити. І все між нами, як в ті часи молодості. Чому ти мене тепер прирікаєш з батьком на рутину, коли ми обоє щасливі, але з різними людьми?

Я не знала, що й сказати. Такого я точно не могла зрозуміти. Вирішила, що вони обоє мене зрадили і зібралася їхати геть.

Рейсовий автобус запізнювався, я навіть кави не попила і поїхала на ранковий. Добре, що мама поралася на вулиці, бо я не хотіла її бачити.

Проте, я побачила, як вона з якимось чоловіком тупотять з важкою сумкою і махають мені рукою.

– Добре, що встигли. Це тобі все тут смачненьке, як ти любиш.

Не встигли вони договорити, як з-за повороту вигулькнула машина тата.

– Я батькові зателефонувала, то він тебе довезе до міста, а там вже пересядеш на автобус.

Батько вийшов, кивнув мамі і потис руку Петру, як я зрозуміла, що то був він.

Вони виглядали щасливими, а я наче збоку, наче люблять, але не так аби своє щастя поставити нижче за моє.

І мені стало ніяково. Я ж виходжу заміж аби бути разом з коханим, а їм у цьому відмовляю.

– Мамо, приходь до мене на весілля і Петра бери. І ти, тату, також бери Ліду.

Бачили б ви їхні обличчя, аж просльозилися, кинулися мене обіймати. Отак ми й помирилися.

Вони казали, що я найкрасивіша наречена, яку вони бачили. Батьки мого чоловіка сприйняли їх добре, не знаю, кому можуть не сподобатися щасливі люди?

А я от про що думаю, якщо мені з моїм коханим буде бодай половина з тих років щастя, що у тата й мами, то все це варта того. А ви як вважаєте?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота