Чи є у нього жінка чи нема, але кожного дня воно отак плентається. Навіщо ж було тоді женитися та дівці ще більше біди додавати?

Марію я пам’ятаю ще дитиною – тиха і сором’язлива дівчинка, не писана красуня, але дуже миловидна.

Звичайно, що її сестра видалася кращою, тому на її фоні Марія програвала і дуже.

Але сестра скоро вийшла заміж, тому вже не було кому перебивати Марії кавалерів, бо та була старшою.

Ну вискочила молодша раніше – з ким не буває?

Жила й далі Марія з батьками та працювала.

А дівчина така роботяща, я вам скажу! І послухає щось допомогти і привітається.

Але от характер не компанійський, не такий легкий та веселий, як ото у дівчат. І все.

Не вміє з хлопцями пожартувати чи не хоче.

І маєте вже пару рядків що то того жіночого дівування, а в людини все життя в тих рядках вмістилося.
Як на панахиді.

Отак і її батьки поховали надію, що дівчина коли-небудь вийде заміж.

І чим старшою ставала Марія, тим більше батьки хворіли та нарікали, що нема на кого залишити хату і буде вона отак віку доживати теж самотою.

Чи це так на неї вплинуло чи щось інше, але пішла вулицею чутка, що одружилася Марія з таким самим хлопцем в роках, як і вона сама.

Тарас здається ще й на пару років від не ї молодший.

Гора з пліч? Та де там!

Воно отак плентається веселеньке, що бідній Марії соромно й голову підняти.

А батьки замість тихої старості ще мають того зятя вгамовувати.

Не раз мені в церкві Ганна, мати Марії, скаржиться, що краще б вона та й залишалася дівчиною, бо було менше клопоту.

– Що він може мені коло хати пристарати? Він як не веселенький, то ще веселенький, то вже веселенький. Нащо його тримати? Не раз їй кажу – віддай звідки взяла!

Але ж то людина, вже отак не принесеш та не скажеш – беріть, він мені не підходить.

То вже треба або щось робити з тим або змиритися.

Не чую я нічого аби його лікували. То видно вона отак з тим усім мириться.

Але зате одружена жінка, видно за таке звання треба дуже дорого платити.

Ой, не знаю, що тут сказати чи порадити.

Бо я не скажу, що пізно вийшла заміж, але свого чоловіка теж мусила терпіти та змовчувати і ото мені лиш тепер радості та спокою, коли овдовіла.

Хата не протікає, газ є – то чого мені ще людині в літах треба?

Піду до церкви та зустрінуся з жінками на лавочці, телевізора включу та кота нагодую. І все моє життя.

А там що доброго буде? Добре, що той Тарас, як билинка, що на нього прикрикнеш, то він всядеться, але не дай бог Марія з сили спаде, то що буде робитися?

Але то вже таке, але найперше – чого було виходити за такого заміж?

То ж не хлопчина, якого ти пару разів побачила і не знаєш, чим він пахне. А це ж Тарасик, його все село знало та бачило. То чого ти думала, що він має якось змінитися?

Цього я ніяк не зрозумію.

Але й по-правді, у нашому селі й вдівців нема та вже гідних хлопців не лишилося. Ходять, звичайно, такі собі одружені чоловічки Тарасового штибу, яких жінки теж тримають в хаті через штани, але то вже зовсім друга історія, бо вони хоч на дітей заробляють.

А які тут будуть діти в сорок п’ять років? Та ніяких. Отак буде прати та варити, бо є в хаті чоловік.

Ой, нема тим жінкам розуму, як то пояснити, що бути самій собі ґаздинею – то є просто люкс!

Поки я ото так собі думаю, то він вже два рази ходив попри хату в генделик… Люди невиправні, я вам точно то кажу!

Фото Ярослава Романюка.