Ольга збиралася на роботу вранці в колі сім’ї: чоловіка, доньки старшокласниці, сина-шестирічки та мами, яка тимчасово приїхала погостювати.

Донька скаржилася, що боїться сьогоднішньої підсумкової з алгебри, син захлинаючись розповідав про те, як він літав уві сні, чоловікові на роботу треба було раніше, і він, як завжди, не міг знайти свої речі, поспішав і всіх смикав, а мама… мама роздавала поради.

Загалом, практично, як завжди, звичайний сімейний ранок. Щоправда, Ольга колготки не могла знайти довго, натягла інші, хай і зі стрілкою, але хто там бачить…

Коли повела сина в садок під його розповіді про захоплюючий сон, вже думала про хід заняття – Ольга викладала англійську в коледжі. Потім вона стрибнула в автобус, присіла і… відчула недобре – щось заважало. Вона підвелася і подивилася на сидіння – нічого не було.

І тут поступово до Ольги дійшло: колготки знайшлися. Ті колготки, які вона шукала вранці, були в штанах з учорашнього дня, і автоматично, зім’яті, опинилися зараз на ній. Точніше буде сказати – з нею, вони стирчали гулькою під штанами.

“Цікаво, в садку і на зупинці хтось уже помітив?” – подумала Ольга. Позорище… Курточка коротка, а штани, хоч і щільні, але облягають, мабуть, помітно.

Вона оглянула автобус: тут дістати не варіант. Народу, хоч і небагато, але він усюди, і колупатися в штанах, витягуючи колготини потихеньку, не вийде.

Прикривши штани сумкою, Ольга акуратно вислизнула на своїй зупинці. Добре, що сумка на ремені хоч трохи прикрила.

Куди б зайти? Де знайти усамітнене місце?

До коледжу вели високі широкі сходи, де завжди юрбилися студенти. Вони стояли там купками, тусувалися. Колготки треба було витягнути раніше – до цих щаблів до коледжу. Інакше обов’язково запримітять. Студентки так оцінювали своїх викладачок, що часом до мурашок.

Ольга переступила через калюжу і, раптом, побачила, о жах: колготка висить ззаду з штанів і волочиться по асфальту. Вона відразу нахилилася і заправила її в черевик. Озирнулась. Люди йшли у своїх справах і діла їм не було до неї. От і добре.

Як на зло, жодної установи з туалетами по дорозі не зустрічалося. Ольга зайшла до дворика з аркою. Дві жінки, які стояли там і розмовляли, підозріло витріщилися на неї. Довелося вдати, що вона шукає адресу і потрапила не туди.

Спробувала спуститись у підвальчик кафе. Буквально тільки зайшла, працівник почав вдавано посміхатися і пропонувати шашлик і вино, знову довелося вдавати, що зайшла випадково.

Ось уже перед очима щаблі коледжу, а колготки, як і раніше, зрадливо стирчать і намагаються виповзти. Ольга зайшла до студентської пиріжкової. За прилавком стояла продавщиця та ще якась жінка, можливо, господиня крамнички.

– Привозу ще немає, – гостро відрізала продавщиця, – через годину буде.

– Вибачте, а чи не можна у вас у туалет сходити?

– У нас пиріжкова, а не громадська вбиральня, – відрізала господиня.

Ольга їм заважала, вони вели грошовий підрахунок.

– Але ж ви самі кудись ходите, може, дозволите і мені?

– Дівчино, ми не пускаємо сторонніх у службовий клозет! Вибачте. До побачення.

Ольга вийшла. Навколо снували студенти, здалеку вже долинуло: “Добрий день, Ольго Борисівно”, а викладачка стояла спиною до пиріжкової і думала про одне: як дістати колготки зі штанів. Час підганяв, ось-ось має початися пара.

Ольга рішуче повернулася до пиріжкової.

– Дівчата, це я знову. Вранці натягла штани разом із колготками всередині них, – Ольга нахилилася і витягла знизу колготку, продемонструвала, – можна я їх у вас дістану? Мені на пару вже треба, я викладач.

Продавщиця з господинею переглянулись і посміхнулися.

– Так звісно можна. Чого ж Ви одразу не сказали? Проходьте туди. У мене теж таке було одного разу…

І ось уже гордо східцями йде симпатична, стильна викладач англійської, правда, в сумці у неї вчорашні колготки, але хто там бачить)