Сваха стояла і заплітала язиком за зуби, що їй треба на хліб. Зазвичай, я простягала гроші і на тому було по справі, але цього разу я закрила двері перед її носом, і не звертала уваги на невдоволення за дверима.

Рік я терпіла таке відношення і терпіла б, і далі, але доля все сама розставила на свої місця.

Я не планувала бути ні свахою, ні бабусею, адже мені лишень сорок п’ять років, синові двадцять, який з нього сім’янин?
Дмитрик мій єдиний син, так вже сталося, що більше я дітей мати не могла, хоч дуже хотіла. Кожного разу збирала себе по частинках після невдалих спроб і в якийсь день не витримала, і сказала чоловікові, що з мене годі, я більше не можу.

На щастя, Ігор мене зрозумів і ми навіть стали жити спокійніше, бо перестали надіятися, стали жити з тим, що є.

Ми пишалися сином, бо й гарний і розумний, вчиться на юридичному, вже дівчат водить на знайомство.

Ні з ким не було чогось серйозного, як тут новина – він жениться, бо його наречена чекає дитину.

– Сину, як так? Ти ж вчишся!

– Переведуся на заочне і буду працювати.

– Аякже, працювати він буде і вчитися, ще скажи, що дитину будеш няньчити. Не треба фантазувати, що все встигнеш, це не так. Так і бути, на першу пору ми вам поможемо, але далі вже самі.

– Дякую, ма!, – син мене обійняв.

Стали ми готуватися до знайомств з родичами нареченої. Прийшли в кафе, свати були вже веселі, почали обійматися, а наречена сиділа вся червона.

Мені одразу приказка про яблуню і яблука спала на думку. От одразу.

– Мамо, вона не така, – запевнив мене син.

Тоді я подумала, що маю це все проконтролювати, не так заради сина, як заради майбутнього онука чи онучки.

– Ви будете жити з нами і це не обговорюється, – сказала я на сватанні.

– Дуже добре, – сказала сваха, – бо у нас тісно.

Я важко зітхнула, а що було казати?

Стала Інна жити у нас і наче все добре, бо я старалася аби й їсти що було, чоловік у мене завжди продукти купував, а я прийду і приготую, приберу. Вона практично не виходила з кімнати, все чекала на Дмитрика, щоб поїсти разом.

Відвідини свекрами почалися десь через місяць, я була на роботі, коли приходжу до хати і відчуваю дивний запах, аж тут на кухні сидить сваха.

– Мене Інна пригостила, ви не проти?

– Ні, не проти, – сказала я, хоч сама була дуже навіть проти, бо я не хочу аби без мого відома ця особа приходила в мою квартиру.

– Я на вас чекала, – продовжувала сваха, наче нічого не розуміла, – у нас зараз фінансові труднощі, ви не могли б мені позичити пару гривень?

Вона дивилася на мене і Інна дивилася на мене, вираз їхніх облич був однаковий, мені аж не по собі стало. Я витягла гроші і сваха вже так мені дякувала, так хвалила мою людяність, щирість, доброту, що мені аж зле стало. Наче мене не хвалили, а пили з мене енергію.

– Думаю, що Інні потрібен відпочинок і я з роботи. Ви заходьте якось, – провела я її до дверей.

– Аякже, я все розумію, ви свята людина!, – продовжувала та розсипатися в компліментах.

І такі відвідини були щомісяця, я давала гроші, і вірила, що це останній раз.

Я б могла відмовити, адже була певна, що мені нічого не віддадуть. Справа у тому, що я дуже переживала аби емоційний стан Інни був стабільним. Якби вона почала нервувати, плакатися Дмитру, що ми непоштиві до її батьків, то це все б подіяло на дитину. А так, хай біда бере грошима.

Коли на світ з’явився онучок, то так само свати прийшли не з подарунком, а з простягненою рукою.

І мені тут би відмовити, але ж молоко може пропасти…

Чоловікові я нічого не казала про таке фінансування, бо він би не схвалив, але й не змирився б з таким, а ще його бурмотіння в унісон з капанням моєї ж совісті, то я б уже не витримала.

Той день, коли я свекрам відмовила, почався для мене дуже складно, онучок всю ніч вередував і я не могла заснути.

Та й як було спати, коли Інни не було вдома.

Вже було з тиждень, як син поїхав на практику за кордон, чим я була несказанно рада.

І як тільки Дмитро за поріг, то Інна вирішила зустрітися з подругами.

– Вони кілька днів у місті, я їх давно не бачила, – почала мене просити вона.

– Йди. Я побуду з Олесем.

І от вже одинадцята, далі дванадцята, а її нема. Десь біля п’ятої ранку заскрипів ключ у замку, я прокинулася і чула, як вона перечіпається через взуття, і далі вже скрипнуло ліжко – заснула. Я зайшла до них в кімнату, побачила, що вона отак взута і одягнена спить. Одразу згадалася її мати і я вирішила зранку з нею серйозно поговорити.

– Інно, – сказала я одразу, як вона переступила поріг кухні після обіду, – щоб це був останній раз, я нічого не скажу синові, якщо ти візьмеш себе в руки.

– Добре, – вона опустила очі.

Я думала, що на цьому інцидент було вичерпано, але через кілька днів вона прийшла з прогулянки з сином весела, сказала, що були з подругами на каві.

Через якийсь час просто пішла і не попередила куди, прийшла так само над ранок.

Я вже не стримувалася, а вона тоді й каже:

– У мене є кавалер, він готовий хоч зараз мені зірку з неба дістати, на Мальдіви повезти, а ваш синочок з вашою мораллю, що може?

І вона пішла з дому, дитину залишила.
Коли на порозі стала її мати, то я почала питати, де її донька, бо Олесик сумує за мамою.

– Я не знаю, я тут в іншій справі, не вистачає на хліб. Позичте до першої зарплати.

– Аякже, – сказала я і гримнула дверима перед носом.

Невістка більше не приходила, син був вражений її вчинком, але не я. Все ж було прогнозовано. Справа не в тому, які у неї батьки, а справа у тому, що вона не має прикладу родинних стосунків перед очима. А є таке, як вона бачила і такого вона собі й хотіла.

Ми оформили опіку над онуком, він – наша радість. Син поки не має дружини, каже, що важко знайти і кохану жінку, і матір для сина.

Я все розумію, тому його й не підганяю, головне аби наступний вибір приніс нам всім мир і щастя.

Автор Ксеня Ропота