«І як ти так змогла?», – кажуть мені всі, з ким мені доводяться ближче знайомитися чи по роботі, чи в дружбі. «Було дуже важко вибрати себе», – кажу я.

І це правда. Чомусь є таке уявлення, що жінка має йти від чоловіка з дитиною і присвятити своє життя їй, поставити на собі крапку і чекати онуків. І ця думка, мов та павутина обплутує і не дає й кроку ступити. Але тільки вас, але не чоловіка. Ті собі щасливо йдуть далі, створюють нові сім’ї, ще приводять на світ дітей і далі йдуть. Отак без ліку, залишаючи позаду кокони, з яких ніколи не вилупиться метелик.

Поки ми були обоє молоді і бідні, то ми з чоловіком любили одне одного, от чесне слово, не було мені краще, ніж на орендованій квартирі з облупленими вікнами і дверима, які й добре не закривалися. Я летіла після роботи додому на крилах, готувала бутерброди і ми йшли гуляти, сиділи обійнявшись біля озера і мріяли, яке чудове майбутнє нас чекає.

Я не мала ніяких амбіцій, не була кар’єристкою, я хотіла мати дітей, готувати для них млинці, а чоловікові голубці. Щоб ми їздили на вихідні кудись на природу і раз в рік на море. Ось такі були у мене бажання, цілком досяжні.

Тому, коли я вже чекала дитину від Віталія, то зраділа. Зарплата у мене й так була не велика, бо я працювала медсестрою на чверть ставки і то треба було ще дуже постаратися аби попасти на роботу.

Нам помагали батьки, чоловік раптом зустрів давнього друга і той йому запропонував роботу, а далі вони пішли вверх.
Тепер я могла сміливо думати про те, що будемо двічі в рік їздити відпочивати, і на море, і в гори.

Десять років пролетіли непомітно, але я нарешті помітила те, що мій чоловік не ставиться більше до мене з теплотою. Він приходить поїсти і переночувати і то не завжди, у нього робота і велика відповідальність.

А якось він запросив свого колегу до нас ввечері, я подала вечерю і ми чи не вперше за рік отак сіли разом, хай поруч і був чужий чоловік. але виявилося те, що це чоловік мені чужий, він говорив слова, які б ніколи не сказав колись Віталій, міряв мірками, які не були важливі колись для Віталія, мав плани, які б ніколи не схвалив колишній Віталій. Я з подивом зрозуміла, що несподіваний гість більше мені близький, ніж рідний чоловік – він розповідав про те, як любить своє маленьке село, як мріє там жити, як колись любив дивитися фільми про природу, а тепер нема часу.

– Мене заспокоює, що людина все ще мало впливає на природу, – казав він, – Бо якби було інакше, то ми б нічого доброго не накерували.

– Повністю з вами згідна, проте, глобальне потепління людина все ж таки пришвидшила, – сказала я.

– Що ви кажете?, – втрутився мій чоловік, – З усіх прасок тільки про те й чую «глобальне потепління» і танення льодовиків. Як розтануть, так і замерзнуть, завжди були такі аномалії. Вам історію варто краще вивчити.

Він повчав нас, читав лекцію, а ми дивилися один на одного і говорили очима… Я дуже хотіла продовжити таку розмову, щоб було комфортно мовчати.

Потім Орест, а так звали гостя, ще зайшов до нас серед дня.

– Я приніс вам квіти. Хотів подякувати за чудову вечерю…

– Та нема за що, – я аж зашарілася, адже хіба за таке дякують?

Далі Орест почав мені писати, далі ми почали зустрічатися.

Я забула, як це бути для когось значущою і це нагадування породило у мене одне запитання – для чого я живу з чоловіком? Відповідь очевидна – заради сина.

Орест не казав мені нічого про майбутнє, а далі його перевели в інше місто. Я відчувала, що не обійшлося без мого чоловіка.

– Щось ти дуже сумна. Часом не за Орестом так побиваєшся?, – спитав мене якось.

– Так, за ним.

– Що ж, знай, що сина я тобі не віддам, тому я закрию очі на те, що було, бо й у мене теж були захоплення. Знаю, як і знаю, що це все закінчується. тому я й зберігав сім’ю всі ці роки. Я тобі пробачаю і сподіваюся, що на майбутнє ти не повториш такого.

А я ж мріяла, як їду з сином в далеке місто. На пероні мене зустрічає Орест, каже мені, що чекав від мене першого рішучого кроку і прийме мою дитину, як свою…

Але цій мрії не бути, бо чоловік не віддасть сина? А я ж без нього не можу, це моя дитина. Моя кохана дитина.

Але подальше життя з Віталієм ускладнилося, вже й натяку не було на те, що я дружина, лише старанна домробітниця. І я вирішила поговорити з сином.

– Миколко, я не хочу далі жити з татом. Давай поїдемо до бабусі з дідусем і там будемо жити?

– Ні, я хочу жити з татом, – вперся син.

Знову йшов час, знову я підіймала розмову з сином аби ми поїхали, бо мені тут не подобається.

– А мені подобається. Я не розумію, чому ти таке кажеш, – казала Миколка.

Одного дня Віталій був невдоволений недбало випрасуваною сорочкою.

– Єдине якісно зробити не можеш?

– Я не хочу більше це робити, – я раптом усвідомила, що це так. Я давно недбало прибираю, прасую, купую готові страви чи замовляю доставку.

– Ти знаєш умови.

– Знаю, – відказала я і пішла збирати речі.

Віталій дотримав слова і син залишився з ним. Миколка не розмовляв зі мною довго, не хотів знати, що мамі було біля тата не так добре, як йому.

– Пройде час і він все зрозуміє, – втішала мене мама.

Час йшов, а син все не розумів. Коли я приїздила на його день народження, то вони обоє вказували мені на те, що я ек багачка і без чоловіка, то навіщо від них йшла?

Я вже хотіла вертатися, але подруга запропонувала поїхати за кордон на роботу і я погодилася. Подумала, що куплю синові дуже дорогий планшет, про який він мріяв. І тоді він зрозуміє, що мама чогось варта.

Але я не купила планшет, я не купила нікому нічого, бо я зрозуміла, що є місце, де можна заробити гроші і витратити у своє задоволення. Можна подорожувати, смачно їсти, гуляти вулицями старовинних міст і відчувати себе людиною.

Зараз мені сорок років, я кожного дня маю чудові емоції, чи то від краєвиду, чи від друзів, чи від рідних. У мене й досі нема чоловіка, я й досі не багачка, але для мене це не важливо. Я живу в мирі з собою, працюю і відпочиваю, чимось захоплююся і кидаю, подорожую або сиджу вдома перед серіалом, приїжджаю до сина чи бачу його по відео.

Син нарешті зрозумів, що має щасливу маму і це прийняв. Йому пішло на це багато часу, але він справився.

Знаєте, можна місяць заробляти на планшет і дитина буде в захваті кілька хвилин, а можна піти на озеро і смажити сосиски за кілька гривень і хліб на вогнищі, і ці спогади тебе грітимуть все життя і будуть одними з найкращих. Коли ж ви виберете себе, то й будете жити своє найкраще життя.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота