Я піднесла ложку до рота і мало не поперхнулася.

– Пересолене?, – спитала кума і очі її за ближчали.

– Та нормальне, – кажу я , – тільки ти так дивишся, що й подавитися не далеко.

На її обличчі читалося таке розчарування, ви собі й не уявляєте.

– То, може, й мене пригостиш таким смачним борщем?, – знайшлася вона.

– А вже нема, так Осканю? З’їли вже борщ і ось я останнє доїдаю. Можу тобі голубців накласти.

– Та вже чимось пригости, – ображено насупилася кума, а невістка подалася накладати їй голубці та помідори квашені на стіл подавати.

Гомоніли ми з кумою ще з годинку, ледве я дочекалася, коли вона пішла і притьмом до відра з водою. Не могла ніяк напитися.

– Пересолене?, – пробурмотіла невістка.

– Ти, Оксаню, перед тим, як солити таки коштуй, але зате наваристий. Будуть з тебе люди.

Невістка полегшено зітхнула.

А я подумала, що я таки її не люблю і синові моєму вона не підходить, але вчинити по-іншому перед кумою не могла. вона ж швидко б рознесла, як моя невістка куховарить, їй тільки натякни.

Я добре знала одне – про мою родину не мають пліткувати. Хай придумують, що хочуть, але то не від мене чи від невістки не має виходити.

І знала я це не через те, що така мудра та добра, а через те, що я теж прийшла в невістки.

Колись так не було, що хат на вибір, йду куди хочеш, головне гроші плати. Ні, трималися всі за спадщину, вважалося щастям вийти заміж, де одинаки, значить, ні з ким її ділити не треба. А те, що свекрухи прикрі, то вже приймалося, як даність.

Про мою свекруху по селу таке казали, що мені волосся на голові підіймалося, так я не хотіла у них жити, але любила чоловіка і вже й дитину від нього чекала, то куди було дітися?

Прийшла я, та ні усмішки, ні привіту, мовчки робить своє, а на мене й уваги не звертає. Сама готує, а я на підхваті: води принести, дров, картоплі з погребу дістати, моркви намикати, буряк помити.

– Я свою кухню знаю, а ти дивися і вчися, – казала.

Тоді кухня гріла не з усіх боків рівномірно, тому вона знала, де ставити аби швидше закипіло, а де зажарку можна поставити і вона не пригорить, поки корові пити несеш.

І ось неділя, я тиждень у свекрухи, ні разу до кухні не ставала їсти готувати, все вона сама, а я тільки помагаю.

А в неділю вареники і голубці, як закон. Треба варити і то так, що треба все свіже подавати, бо холодний, то не є вареник.

І от я варю, але ми удвох ліпили, видно, що мої вареники менші і начинки в них менше, не дуже смачні. От свекрушина кума до цього й причепилася.

– Видно, що у вас корови не було, бо не знаєш, що то таке смачний пиріг заліпити, – каже.

А ми справді не тримали корови, бо мама мене сама ростила з сестрою, а корові треба вкосити і насушити. Ми тримали козу, що там у неї того сиру, не те, що в корови.

Свекруха нічого не сказала і тут вже понеслося по селу, яку має вона невістку, що таку просту страву і то не вміє зробити.

І якось я йду ввечері з роботи, а жінки на лавку вийшли і свекруха моя там стоїть. Чую, як балакають про мене та все випитують, як то вона мучиться з такою недолугою невісткою.

– Чого це я мучуся?, – каже вона своїм твердим голосом, – Вона такі панські вареники наліпила, як мій син любить, а те, що Маруся звикла кабани робити, то їй і не сподобалося. Піду я, роботи багато.

Вона встала і пішла, а я отак біля паркану й застила, і чую, що вже сльози капають, а попри жінок треба ж пройти. Я тоді розвернулася і пішла городами, перелазила через паркан та порвала колготи.

Прийшла до хати заплакана, колготи шкода, туфлі з глиною. Свекруха на мене дивиться і не розуміє, що сталося.

– Пес за тобою біг чи що?

– Ага, – кажу я і давай ревіти.

– Ти чого? Шкода колгот, але добре, що не вкусив.

І вона мене обійняла тими великими руками, якими вона залюбки кидала копиці сіна, стримувала корову, місила діжу тіста. І ті руки були такі ніжні, мені стало так тепло і спокійно, що я заголосила з новою силою.

Так нас і застав мій чоловік.

– Що таке?, – зблід він.

– Нічого, – сказали ми хором,- їсти будеш?

І відтоді я не казала й слова кривого на свою маму, ніколи не підтримувала розмови, що вона така чи сяка. І дуже швидко про нас забули, ми стали не цікаві, бо самі не давали поживи пліткам, і я дуже щасливо прожила в її хаті, вона була мені в усьому підтримкою.

Вірніше, в нашій сім’ї ми були один одному підтримкою.

І я дуже хочу аби й моя невістка була підтримкою для того вогню, що зігріває наш дім, аби ми разом працювали, старали та помножували. І для цього треба зовсім мало – не підживлювати чужі плітки.

Бачите, як просто?