Леся зосереджено протирала посуд. Хоч склянки вже ближчали чистотою, але вона й далі продовжувала терти. З голови не виходила розмова, вірніше, монолог свекрухи:

— У нас у родині, Лесю, порядок тримається на повазі до старших. Коли я прийшла в цей дім молодою дівчиною, я не питала «чому». Я питала «як краще зробити». Моя свекруха була жінкою суворою, але завдяки їй я навчилася бути справжньою господинею. Тепер я передаю це тобі. Це як естафета. Не здумай її впустити, бо зруйнуєш усе, що Сергієві предки тут будували.

Вона дивилася на Ніну Іванівну — та виглядала як картинка з журналу 80-х: акуратна зачіска, сукня по фігурі, холодний погляд. Важко було повірити, що місяць тому, на весіллі, ця жінка обіймала її й називала «донечкою».

— Іди прибери у Віки, — буденно кинула Ніна Іванівна. — Вона вчора готувалася до екзамену, там на підлозі папери, горнята. Тобі ж не важко, ти все одно вдома сидиш.

— Я не сиджу, — тихо зауважила Леся. — Я працюю дистанційно. У мене через пів години зідзвон з клієнтом.

Свекруха навіть не повернула голови.

— Робота — це те, за що платять великі гроші. А твої копійки в ноутбуці — це забавка. Сергій прийде ввечері, він хоче бачити чисту квартиру, а не твою втомлену фізіономію за монітором. І чай нам з Вікою принеси в залу. З бергамотом.

Віка, сестра Сергія, була молодшою за Лесю лише на два роки. Вона могла годинами фарбувати нігті, поки Леся виносила сміття чи мила її взуття. Коли Леся зайшла до неї з чаєм, дівчина навіть ніг не підібгала на дивані, щоб дати невістці пройти до столика.

— Постав там, — буркнула Віка, не відриваючись від серіалу. — І занеси мої джинси в прання, вони на кріслі.

Увечері Сергій повернувся в піднесеному настрої. Він кинув портфель на тумбу і вдихнув аромат вечері.

— Оце я розумію — дім! — вигукнув він, обіймаючи матір. Потім глянув на Лесю. — Молодець. Мама каже, ти сьогодні нарешті весь день була зайнята справою, а не сиділа перед монітором.

— Сергію, я працювала вночі, щоб здати проєкт, бо вдень прибирала кімнату твоєї сестри, — Леся намагалася говорити стримано, але голос здригнувся.

Сергій нахмурився. Веселощі злетіли з його обличчя, як стара позолота.

— Слухай, ну починається. Тобі важко допомогти моїй родині? Мама каже, що ти останнім часом стала занадто горда. Ми живемо в її квартирі, я забезпечую нас продуктами. Твоє завдання — щоб тут усім було комфортно. Завтра зранку звільнишся. Мені не потрібна дружина, яка вічно ниє про втому від «комп’ютера».

— Ти серйозно? — Леся поставила тарілку перед ним занадто різко. — Я маю стати безкоштовною служницею?

— Ти маєш стати дружиною! — Сергій гримнув по столу так, що забряжчали виделки. — Якою була моя мати. Якою була моя бабуся. Це наші традиції. Не подобається — двері відчинені, але куди ти підеш? У свою двокімнатну хрущовку до батьків і сестри на голову?

Ніна Іванівна за столом задоволено розрізала м’ясо. Вона не втручалася, лише іноді кидала на сина схвальні погляди.

Ранок почався не з кави. О 6:15 двері в спальню розчахнулися від удару об стіну.

— Лесю! Ти знущаєшся? — голос Ніни Іванівни лунав як сирена. — Я відкрила холодильник, а там немає лимонів! Ти знаєш, що я п’ю воду з лимоном щоранку для шлунку! Ти навмисно це зробила?

Леся зарилася в ковдру. Голова розколювалася від недосипу.

— Купіть самі… Магазин на першому поверсі, — прохрипіла вона.

Сергій, якого теж розбудили, різко підхопився на лікті. Його обличчя було червоним від люті.

— Ти чуєш? Мамі погано, їй треба лимон! Піднімайся!

— Я нікуди не піду, Сергію. Дай мені поспати, — Леся відвернулася.

Це сталося миттєво. Сергій схопив край ковдри, смикнув її на себе, а потім просто підважив Лесю плечем. Вона не встигла зачепитися за матрац і важко полетіла вниз.

— Пішла в магазин! — просичав він, нависаючи над нею. — Поки я не розлютився остаточно. Мама чекає.

Ніна Іванівна стояла поруч, спостерігаючи за цією сценою з холодним спокоєм.

— Ось бачиш, синку, — тихо промовила вона. — Тільки так з нею й треба. Бо зовсім на голову вилізе. Вибач, любий, що розбудила.

– Мамо, ти не винна. Це все вона.

Леся піднялася з підлоги повільно. Вона не плакала — сльози ніби вимерзли всередині. Вона мовчки взяла з крісла свої джинси, одяглася.

— Ну от, так краще, — буркнув Сергій і знову впав у ліжко. — Візьми два. І щоб свіжі були.

Леся вийшла з кімнати. Але вона не пішла в коридор за взуттям. Вона дістала з антресолей свою стару сумку.

Складання речей зайняло десять хвилин. Вона не брала каструлі чи рушники, які купувала сама — просто одяг і ноутбук.

Коли вона виходила, Ніна Іванівна якраз розливала окріп по чашках.

— Ти вже йдеш? Дивись, лимони вибирай тверді, — кинула вона вслід.

— Вибирайте самі, Ніно Іванівно. І прибирайте теж самі. Я більше не граю у вашу естафету.

Двері зачинилися з глухим звуком.

Вдома на Лесю чекав холодний прийом. Мати, дізнавшись про причину, лише сплеснула руками:

— Боже, Лесю, ну ти як маленька! Ну випадково вийшло, ну то й що? Чоловіки всі такі, коли їх довести. У нього квартира, перспективи. Ти зараз на кухні спатимеш на розкладачці, бо Юля свою кімнату нікому не віддасть. Вертайся, поки він не знайшов іншу.

Сестра Юля, почувши розмову, відразу виставила барикади:

— Навіть не думай. Моя кімната — це моя кімната. Треба було думати, перш ніж чоловіком розкидатися. Живи на кухні, якщо тато дозволить.

Батько лише важко зітхнув і посунув свій стілець, даючи Лесі місце за столом.

Через два тижні Лесю почало нудити від запаху ранкової кави. Тест у ванній видав чіткі дві смужки. Вона сиділа на краєчку старої чавунної ванни, слухала, як на кухні мати знову свариться з батьком через гроші, а сестра вимагає новий фен.

Леся поклала руку на живіт. Повертатися до Сергія та його «традиційної» матері було б повним провалом, але як ростити дитину тут вона теж не знала.

Леся піднялася з ванної й підійшла до дзеркала. Вона дивилася на своє відображення і вперше бачила не «служницю» чи «винну доньку», а жінку, яка тримає в руках долю ще однієї людини. Вона згадала холодний погляд Ніни Іванівни та слова про «естафету». Саме в цей момент прийшло чітке усвідомлення: ця естафета має перерватися на ній. Вона не дозволить своїй дитині вирости в домі, де повагу вибивають силою, а любов вимірюють кількістю принесених лимонів.

Леся відкрила ноутбук, який став її єдиним вікном у незалежність. На екрані миготіло повідомлення від клієнта: «Проєкт прийнято, чекаємо на наступний. Гонорар надіслано». Сума на екрані була не «копійками», як казала свекруха — це була вартість оренди невеликої квартири на іншому кінці міста. Вона почала збирати речі у ту саму стару сумку.

— Ти куди це зібралася? — здивовано запитала мати, зазирнувши в кухню. — Вже надумала миритися з Сергієм? — Ні, мамо, — спокійно відповіла Леся, застібаючи блискавку. — Я йду будувати свій власний дім. Там, де чай п’ють разом, а не подають його як данину. І де традицією буде не терпіння, а свобода.

Вона вийшла в під’їзд, не чекаючи на схвалення. Попереду була невідомість, але вперше за довгий час Леся дихала на повні груди. Тепер вона знала: бути «справжньою господинею» — це насамперед бути господаркою власного життя.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Леся, розірвавши стосунки в такий складний момент, чи варто було спробувати «зберегти сім’ю» заради дитини?