Я вийшла заміж у двадцять два. Тоді це здавалося початком прекрасної казки, і ні, не через «цікавий стан» чи розрахунок, а через те саме палке кохання, про яке пишуть у романах. Ми з Андрієм зустрічалися рік: солодкі вечори в парках, спільні мрії та обіцянки бути разом і в горі, і в радості. Коли він став на одне коліно й простягнув каблучку, я без вагань відповіла «так».

Наша історія почалася в одному з великих мережевих супермаркетів столиці. Я усміхалася покупцям за касою, а він, статний та серйозний менеджер торгового залу, стежив за порядком. Власне, там, серед стелажів із крупами та запаху свіжої випічки, і спалахнула та іскра. Андрій підкупив мене своєю вихованістю: завжди підтягнутий, ввічливий, він умів знайти підхід до найпримхливішого клієнта. Його залицяння були класичними — квіти, кіно, довгі прогулянки під нічними ліхтарями.

Коли ми побралися, то оселилися в затишній квартирі, що дісталася Андрієві у спадок від бабусі. Питання фінансів постало відразу. Ми вирішили, що будемо сучасним подружжям: основні витрати — навпіл. Комуналка, продукти, бензин для нашого старенького авто, спільні поїздки до батьків — усе ділилося рівно навпіл. Це здавалося справедливим: кожен має свої гроші на особисті потреби, але й спільний побут не страждає. Ми навіть завели розмальовану керамічну скарбничку, куди щомісяця відкладали «на відпустку».

Ідилія тривала, аж поки Андрій не змінив роботу. Його запросили у велику логістичну компанію, і зарплата чоловіка злетіла в два з половиною рази. Я щиро раділа за нього, готувала святкові вечері, але з часом помітила дивну річ. Статки Андрія зросли, проте його внесок у нашу «сімейну касу» не змінився ні на гривню. Більше того, його апетити щодо якості життя виросли пропорційно з доходами.

Одного вечора, коли ми заповнювали список покупок, я наважилася на розмову. — Андрію, послухай, — почала я обережно. — Твої доходи зараз значно вищі за мої. Можливо, нам варто переглянути пропорції внесків? Мені стає важкувато витягувати половину, враховуючи, що ціни ростуть, а я все ще працюю на старій посаді. Якщо я знайду кращу роботу, ми знову повернемося до схеми 50/50.

Андрій навіть не відірвався від планшета.

— Катю, ти ж не бідуєш. Тобі цілком вистачає. Якщо хочеш більше вільних грошей — шукай підробіток або іншу фірму. Я не збираюся платити за твій комфорт лише тому, що я успішніший.

Ці слова прикро кольнули. Проте найбільша несправедливість крилася в продуктовому кошику. Андрій — чоловік високий і з гарним апетитом. Він їсть за п’ятьох. І мова не лише про кількість, а й про якість. Раніше ми купували звичайну курку, тепер він вимагав фермерську яловичину, дорогі сири з пліснявою та імпортні делікатеси. І за все це я продовжувала платити рівно половину, хоча сама могла б обмежитися салатом та йогуртом. Я дівчина — мені два шматочки піци достатньо, щоб наїстися, а Андрій міг подужати дві цілі піци під футбол і зашліфувати це кілограмом еклерів.

Моє терпіння урвалося, коли я спробувала пояснити йому цю елементарну математику.

— Ти їси більше, Андрію. І дорожче. Чому я маю фінансувати твої стейки, якщо сама їм лише вівсянку?

Він спалахнув, очі налилися гнівом.

— Ах ось як ти заговорила? Рахуєш кожен мій шматок? Добре! Тоді давай взагалі зробимо бюджет роздільним. Кожен купує собі те, що хоче, і їсть те, що купив. Згодна?

Я спокійно посміхнулася:

— Цілком.

Наступного дня ми поїхали до гіпермаркету. Картина була комічною. Андрій гордо схопив величезний візок, а я взяла лише невеликий кошик. Він діяв демонстративно: кидав у візок дорогий хамон, елітні стейки, креветки, екзотичні фрукти. Здавалося, він хотів мене залякати масштабами свого багатства. Я ж спокійно взяла пачку гречаної локшини, куряче філе, кефір, трохи овочів та велику пачку вівсянки на сніданки.

На касі наші чеки різнилися вчетверо. Він із кепкуванням спостерігав, як я розплачуюся, і віз мене додому з таким виглядом, ніби виграв змагання. А мені було легко.

Вдома я першою зайшла на кухню. Швидко підсмажила шматочок курки з травами, відварила локшину і за п’ятнадцять хвилин уже сиділа перед телевізором із тарілкою смачної вечері. За годину з’явився Андрій. Він зазирнув у кухню, де на плиті не було жодної каструлі з «його» їжею.

— А де вечеря? — запитав він, розгублено кліпаючи очима.

— Я вже поїла, — відповіла я, не відриваючись від серіалу. — У нас же роздільний бюджет, забув? Отже, і побут тепер автономний. Кухня вільна, продукти твої в холодильнику, посуд я за собою помила. Смачного!

— Тобто… я маю сам собі готувати? — його голос здригнувся.

— Звичайно. Хіба в логістиці не вчать, що кожен ресурс обслуговує сам себе?

Андрій пішов на кухню. Раніше він підходив до плити лише для того, щоб зробити каву. Протягом наступної години я чула брязкіт пателень, шипіння олії та приглушені прокляття. Зрештою, він з’явився у вітальні з тарілкою. Це було видовище не для людей зі слабкими нервами: пересмажена, майже чорна баранина, яка за консистенцією нагадувала підошву старого чобота, і переварені макарони-бантики, які злиплися в одну грудку. На додачу він накришив якийсь дивний салат із огірків, консервованої кукурудзи та чомусь гірчиці.

Я спостерігала за ним краєм ока. Він із зусиллям жував гумове м’ясо, кривився, але ковтав. Щоб хоч якось проштовхнути цей кулінарний шедевр, він відкрив пляшку дорогої випивки, яку, теж демонстративно, купив у магазині. Він вечеряв у тиші сорок хвилин. Я ж відчувала неймовірне задоволення.

Минув тиждень. Для мене він став справжнім відкриттям. Виявилося, що на себе одну я витрачаю копійки! У моєму гаманці раптом почали залишатися гроші, про які я раніше й не мріяла. Мені не треба було стояти біля плити по дві години щовечора, готуючи перше, друге і компот для «голодного чоловіка». Я стала почуватися значно вільнішою.

Андрій же тримався з останніх сил. Приходив з роботи пізно, втомлений, але змушений був щось вигадувати біля плити. У середу він здався і викликав… кухаря. Молодий хлопець на ім’я Олексій прийшов зі своїм набором ножів. Я впустила його і чітко вказала: — Ось полиці Андрія, беріть продукти тільки звідси. Мої не чіпайте. Олексій за три години наготував купу страв і взяв за роботу три тисячі гривень. Коли Андрій повернувся, він влаштував собі справжній бенкет. Він тріумфував, поїдаючи вишукані страви, і запевняв мене, що тепер так буде завжди.

Проте я знала математику краще за нього. Три тисячі за візит кухаря плюс дорогі продукти — навіть його нової зарплати не вистачить на такий спосіб життя до кінця місяця.

Наприкінці другого тижня Андрій не витримав. Він сів навпроти мене і почав «серйозну розмову».

— Катю, це вже не смішно. Навіщо мені дружина, яка не готує і не піклується про дім?

— А навіщо мені чоловік, який мене не поважає і бачить у мені лише безкоштовну кухарку та спонсора своїх делікатесів? — відпарувала я. — Ти сам захотів роздільний бюджет. На оренду квартири я даю свою частку, за світло плачу. А харчування — це особиста справа кожного. Хіба не так?

— Але ти могла б і на мене приготувати, якщо вже стоїш біля плити!

— Ні, Андрію. Щоб щось приготувати, треба це спробувати. А я не хочу куштувати твої продукти, щоб ти потім не виставив мені рахунок за «амортизацію» твого стейка.

— Тоді… тоді давай ділити витрати на машину! — вигукнув він від розпачу. — Я ж тебе в магазин возив!

— Не вози більше. Я купую все в крамниці біля дому. Мені твій джип для двох пачок вівсянки не потрібен. Тільки час дарма витрачала на ті поїздки.

— Але я не можу стільки витрачати на кухаря! Це занадто дорого!

— Це твої проблеми, любий. Ти хотів незалежності — ти її отримав у повному обсязі.

Зараз ми живемо за цією схемою другий тиждень. Я дивлюся на Андрія і бачу в ньому не того лицаря з супермаркету, а дріб’язкову людину, яка намагалася самоствердитися за мій рахунок. Я все частіше ловлю себе на думці: якщо я сама можу себе забезпечити, сама створюю собі комфорт і при цьому почуваюся значно щасливішою без необхідності обслуговувати чужі потреби… то навіщо мені взагалі такий «союз»?

Можливо, роздільний бюджет — це не лише про гроші. Це про те, як швидко зникає кохання, коли його намагаються виміряти грамами ковбаси та гривнями в чеку. І я, здається, вже знаю, чим закінчиться ця історія. І цей фінал мені подобається значно більше, ніж той, де я економлю на собі, щоб нагодувати чоловіка, який мене не цінує.