Якби не мама з бабусею та їхні настанови, я б точно не потрапила в цю історію. Хоча, можливо, саме їхній життєвий досвід і мав мене врятувати від помилок. Вийшло навпаки.

Мене ростила мама разом з бабусею. Батько залишив нас майже одразу після того, як я з’явилася на світ – я навіть не пам’ятаю його обличчя. Від нього мені дісталося лише по батькові, прізвище та одна вицвіла фотографія в сімейному альбомі, яку я іноді розглядала, намагаючись відшукати в обличчі незнайомця хоч якісь свої риси.

Усе моє дитинство та юність супроводжувалося однією думкою: жінка з дитиною – це про самотність. Вона нікому не цікава, не потрібна, не має права на щастя. Мама прожила все життя самотньо, ставши живим підтвердженням цієї теорії, і не забувала постійно нагадувати мені про це.

Я не знала батька, тому не розуміла, чого саме мені бракує. Серед моїх однолітків було чимало сімей, дивлячись на які, я думала: краще взагалі без батька, ніж з таким. Але в нашій родині панувала зовсім інша філософія життя.

Для мами з бабусею чоловік у родині – це якась непорушна цінність, майже святиня. Він може може не ночувати вдома, може не заробляти, але він – чоловік, глава сім’ї, і вже однією своєю присутністю робить жінку щасливою. Принаймні, так вони вважали.

– Жінка без чоловіка – це неповноцінне життя, нас природа створила для сім’ї, – повторювала бабуся, як мантру. – Самотній жінці дуже важко. Он твоя мама – хіба вона щаслива? Звісно, ні! Чоловіка поруч немає, а тепер хто її візьме з таким тягарем.

Під “тягарем” малася на увазі я. Це слово я чула з дитинства і поступово почала сприймати себе саме так.

Мені методично вкладала в голову, що чоловік у житті жінки – обов’язкова умова для щастя. Тому коли в двадцять років мій тодішній хлопець зробив пропозицію, я погодилася миттєво, навіть не замислюючись про майбутнє. Мама з бабусею схвалили мій вибір, радіючи, що нарешті їхні зусилля увінчалися успіхом.

Але сімейне життя не склалося з самого початку. За три роки, коли на руках у мене вже була маленька Софія, я повернулася до батьківської квартири. Мама з бабусею намагалися переконати мене повернутися, лякали майбутньою долею матері-одиначки, пророкували самотність і злидні, ставили в приклад мамине життя.

Але я вперто стиснула зуби і вирішила довести всім, що можу жити гідно й сама. Закінчила університет, навчання в якому перервала через материнство, знайшла непогану роботу і почала працювати з ранку до вечора. З Софією сиділи мама та бабуся, що дозволяло мені повністю віддаватися кар’єрі.

Крім того, я свідомо уникала тривалого перебування вдома, щоб не слухати нескінченні моралі про моє змарноване життя та те, що на мене чекає. Хоча по ночах, коли Софія спала, я й сама інколи думала про те, що залишуся одна назавжди. Адже хто візьме жінку з дитиною? Ці думки, як не парадоксально, лише надавали мені сил працювати ще наполегливіше.

Зараз моїй Софійці вже десять. За ці роки я купила власну затишну квартиру, придбала автомобіль, переїхала від мами з бабусею. Робота складна, з високим рівнем відповідальності, але й оплачується добре. Я побудувала кар’єру, про яку колись боялася навіть мріяти.

Рік тому моє життя зробило ще один поворот. Чекала подругу Олю в кафе в центрі міста, коли до мого столика підсів симпатичний чоловік. Ігор виявився цікавим співрозмовником, ми обмінялися контактами, і все закрутилося. За пів року ми одружилися – здавалося, що це справжнє кохання, яке змінить моє життя.

Мама з бабусею були на сьомому небі від щастя. “Пощастило тобі, Христино, такого чоловіка знайти!” – повторювала мама. І одразу ж почали боготворити зятя: “Він же тебе з дитиною взяв, розумієш? Не кожен на таке готовий!”

Свекруха, до речі, дотримувалася аналогічних поглядів і при кожній зустрічі дякувала мені за те, що я “зробила щасливим її Ігоря”. Але найскладнішим було інше – сам чоловік, виявляється, щиро вважав себе героєм та рятівником.

Жили ми в моїй квартирі. Ігор досить непогано спілкувався з Софійкою, вона його теж прийняла спокійно, без зайвих питань. Спочатку все здавалося майже ідеальним. Але практично одразу після весілля почалися дивні непорозуміння.

Спочатку здавалося, що це дрібниці – я списувала все на те, що ми просто звикаємо один до одного, притираємося характерами в побуті. Але з часом непорозуміння не зникали, а навпаки – ставали все гострішими та частішими.

Мама з бабусею, які з цікавістю спостерігали за моїм сімейним життям, постійно докоряли мені, що я занадто категорична, недостатньо м’яка та покірлива. Переконували, що треба бути мудрішою, терплячішою, що крапля камінь точить. І я навіть намагалася прислухатися до їхніх порад, поки під час чергової сварки Ігор не викрив свої справжні думки.

– Замість претензій ти повинна мені подякувати! – заявив він, коли я висловила невдоволення тим, що він третій вечір поспіль зникає з друзями.

– За що саме дякувати? – здивувалася я.

– За те, що я тебе з дитиною взяв. Ти розумієш, скільки чоловіків готові зв’язатися з жінкою, яка має доважок? Одиниці! А я не побоявся.

Ця фраза вразила мене до глибини душі. “Доважок” – саме те слово, яке я чула від бабусі все життя. Те саме слово, від якого я тікала, яке намагалася довести, що воно не має до мене жодного відношення.

Цікава річ виходить: ми живемо в моїй власній квартирі, за яку я виплачувала позику п’ять років. Їздимо моєю машиною, яку я купила за власні гроші. На все це заробила я своїми руками, працюючи іноді по дванадцять годин на день. Ігор поки що не вніс у цю родину нічого, крім великої валізи зі своїми речами та фотографії на полиці.

До речі, заробляємо ми приблизно однаково – він працює в ІТ-компанії, я в банку. Тож насправді незрозуміло, хто кого “взяв”. Що я йому прямо і сказала, не приховуючи емоцій.

Його реакція була передбачуваною. Ігор страшенно образився, почав казати, що не дозволить так з собою розмовляти, що я виставляю не в тому світлі. Схопив свої речі і поїхав, напевно, до своєї мами. А вона одразу зателефонувала не мені, а моїй мамі – жалітися на невдячну невістку.

Мама прилетіла до мене наступного ж дня, налаштована виховувати.

– Ти зовсім, Христино! Як ти можеш таке чоловікові говорити? Він має абсолютну рацію – це він тебе з дитиною взяв. Не все в житті вимірюється грошима! Він допоможе Софійку виховувати, їй теж потрібна чоловіча підтримка в родині, а то росте без батька, – читала мені лекцію мама, повторюючи ті самі фрази, що й двадцять років тому.
Бабуся теж не забарилася з дзвінком: “Ти погубиш своє щастя, внучко. Чоловік – це скарб, а ти його образила. Вибачся, поки не пізно!”

Але мені таке ставлення категорично не подобається. “Взяв з дитиною” 0 це коли я прийшла до нього з порожніми руками, поселилася в його квартирі, сіла йому на шию, а він нас обох тягне, забезпечує, дає дах над головою. Ось це справді “взяв з дитиною”, і тоді я мала б йому щиро дякувати.

А в нашій ситуації все з точністю до навпаки. Я маю власне житло, стабільний дохід, самостійно виховую дитину. Що саме я повинна йому? За що дякувати?

Поки що про розлучення офіційно мови не було, але Ігор досі живе у своєї мами і, судячи з усього, чекає, що я прийду вибачатися. Але вибачатися мені абсолютно нема за що. Я не образила його, я просто озвучила очевидні факти.

Я вирішила дати собі і йому тиждень-два на роздуми. Якщо він не повернеться або повернеться з тими самими претензіями – подам на розлучення. Навіщо мені псувати життя “героєві”, який мене “взяв з дитиною”? Нехай знайде собі жінку без “доважка”, якій буде за що бути вдячною.

Софійка, до речі, поводиться абсолютно спокійно. Запитала кілька разів, де Ігор, я відповіла, що він поїхав до своєї мами погостювати. Вона кивнула і пішла займатися своїми справами. Жодної драми, жодних сліз. Мабуть, вона інтуїтивно відчуває, що в нашому житті все буде добре і без цього “рятівника”.

Висновки, які я зробила

Зараз я розумію, наскільки далекими були настанови, з якими мене виховували. Ця ідея про те, що жінка з дитиною повинна бути вдячна будь-якому чоловікові, який погодиться її “взяти”, ускладнює життя.

Я не “доважок” для свого чоловіка. Софійка не тягар, який хтось повинен нести. Ми – повноцінна родина, самодостатні люди, які можемо запропонувати партнеру любов, підтримку, затишний дім та спільне майбутнє.

Якщо чоловік сприймає наші стосунки як благодійність з його боку, якщо він вважає, що робить мені послугу просто фактом своєї присутності – такі стосунки не мають майбутнього.

Я не шукала рятівника. Я шукала партнера, з яким можна будувати життя разом, на рівних. І якщо Ігор цього не розуміє – тоді йому справді краще піти. Не я повинна бути йому вдячна, а він – цінувати те, що я дозволила йому стати частиною нашого з Софійкою світу.

Можливо, я знову залишуся одна. Можливо, мама з бабусею знову будуть пророкувати мені самотність. Але тепер я точно знаю: краще бути самій, ніж з тим, хто вважає тебе тягарем, якого він героїчно узяв на себе.