— Коханий, ти ж пам’ятаєш, що в суботу в мами ювілей?

Ігор важко зітхнув. Навіть апетит пропав.

Він відсунув тарілку з борщем і втомлено глянув на свою дружину.

— Пам’ятаю, звісно. Як тут забудеш, якщо ти вже тиждень про це говориш?

Софія обурено подивилася на чоловіка.

— Це моя мама! Нічого страшного в тому, що я говорю про її свято. А ось чому ти незадоволений, я не розумію.

— Справді? — Ігор хмикнув. Потім встав і увімкнув чайник. Раптом захотілося пити — мабуть, організм відчував, що чергової розмови на цю тему не уникнути. Без чаю буде зовсім кепсько. — Ти й справді не розумієш, чому я незадоволений?

Софія знизала плечима й почала прибирати брудний посуд. Звісно, вона все розуміла, просто не хотіла це обговорювати.

— Ігоре, ти занадто ніжний, — пирхнула вона, не знайшовши інших аргументів.

— А може, це твої родичі занадто?

Софія з гуркотом поставила тарілки в мийку й різко обернулася до чоловіка.

— Не смій так говорити про мою рідню!

— Тобто їм можна обливати мене брудом, а я маю мовчати, як миша?

— Ніхто тебе брудом не обливає! Так, іноді в них бувають невдалі жарти. Але ніхто не хоче тебе навмисне ображати.

— Хоче, не хоче — яка різниця? Якщо щоразу вони намагаються мене зачепити! Знаєш, Софіє, я не піду на ювілей.

Дружина аж рота відкрила — чи то від здивування, чи то від обурення.

— Ти не посмієш, — прошипіла вона. — Це моя мама! Усі мають бути! Я, між іншим, завжди ходжу на свята до твоїх батьків!

— Які, зауваж, жодного разу тебе не образили. І ніколи слова кривого про тебе не сказали.

— І все одно, ти йдеш! Я не піду сама без чоловіка!

— Ну, то скажи, що мене не стало, — кинув Ігор. І, поки Софія не оговталася, схопив свою чашку з чаєм і пішов до кімнати.

Усе почалося ще з весілля, коли теща Ігоря виголосила дуже цікавий тост. Дослівно Ігор його не запам’ятав, але там було щось про те, що вони мріяли про багатого, успішного зятя, але що вийшло, те вийшло. І так, тоді це подали як жарт, але навіть більшість гостей обурилися.

І це був лише початок. Щоразу, коли Ігор приїжджав до них у гості, вони намагалися його якось уколоти. Він навіть не розумів, чому вони його так не люблять. Так, не олігарх, але заробляє нормально. Вірний їхній донці. Дружину любить, дарує їй подарунки. Але при цьому його щоразу намагаються зачепити. І головне — усе це подають як жарт, тож навіть образитися не можна. Мовляв, ми ж не всерйоз, чого ти губи копилиш?

А тепер наближався ювілей тещі. І там буде багато родичів, які дуже веселяться, коли теща чи тесть виставляють Ігоря не в найкращому слітлі. А ще в них з’явився чудовий привід: місяць тому Ігор потрапив в пригоду. Машині сильно перепало, попереду дорогий ремонт. На щастя, ні на ньому, ні на іншому водії — жодної подряпини.

Але проблема в тому, що Ігор — винуватець. Точніше, не зовсім він — погода. Була сильна хуртовина, нічого не було видно, і Ігор досі не розуміє, звідки взялася та машина. Добре, що ніхто не постраждав.

Та якщо нормальні родичі видихнули б і сказали, що він легко відбувся, то для родини дружини це було невичерпне поле для жартів, дуже веселих для них.

Ігор втомився бути в центрі такої уваги. До того ж, коли він намагається відповісти в їхньому ж дусі, вони дуже ображаються. А Софія потім із ним не розмовляє. І адже не доведеш, що він робить те саме, що й вони.

Тож Ігор твердо вирішив, що краще не піде. Так, рідня залишиться без цапа-відбувайла, але й Ігор не бути злитися весь наступний місяць.

Але Софія думала інакше.

Вона всіляко вмовляла його поїхати. І просила, і сварилася, і ображалася.

— Давай зробимо так, — нарешті запропонувала вона, — якщо вони знову почнуть жартувати, ми розвернемося й поїдемо. Разом. І тоді вони зрозуміють, що так робити не можна.

— Тобто ми поїдемо за десять хвилин, — хмикнув Ігор.

— Я серйозно.

Чоловік подивився на дружину. Здавалося, вона й справді готова на це піти.

— Добре. Але дивися, я тобі повірив. Якщо ти мене знову не підтримаєш, я перестану тобі довіряти.

— Усе буде добре, обіцяю, — зраділа Софія.

Звісно, щоб дати таку обіцянку, треба було щось зробити. Тож вона поїхала до батьків за день до ювілею й попросила їх не посміюватися над її чоловіком.

— Він у тебе занадто вразливий, — усміхнувся тато. — Ще й водій нікудишній.

Мама одразу розсміялася, але Софія залишалася серйозною. Хоча зазвичай їй також подобалося підсміюватися над чоловіком. Але ж вона не зі зла.

— Я серйозно. Ми з ним дуже посваримося, якщо ви щось про нього говоритимете. Особливо про машину. Будь ласка, не чіпайте його.

Мама лише пирхнула, сказавши, що взагалі не спілкуватиметься з ним. Але Софії це підійшло.

Спочатку все було добре. Ігор і Софія привітали ювілярку, сіли за стіл. Гості потихеньку розсілися, і свято почалося.

Ігор навіть трохи розслабився: може, вони й справді зрозуміли, що пора припиняти жартувати про нього. Хоча це не жарти. Але рідня думає інакше.

А потім гості розслабилися, усі трохи повеселіли. І першим не витримав тато Софії.

Коли його брат почав розповідати, як його підрізали на дорозі, той одразу вказав на Ігоря.

— А он у нас представник таких водіїв, — весело сказав він.

Ігор із силою стиснув виделку.

— Тату! — протягнула Софія.

— Ой, вибач, це ж заборонена тема. Комусь, мабуть, соромно, що до тридцяти років так і не навчився їздити. До речі, хочеш, я тебе навчу? А то навіть лячно відпускати з тобою доньку. Вона в нас одна.

Ігор зрозумів, що це лише початок. І що недовго протрималися родичі.

Він підвівся й обвів усіх поглядом.

— Добре. Навчіть мене водити, я ж не дуже добре це роблю. А я вас навчу правилам етикету. Наприклад, про що можна розмовляти за столом, а про що ні. Ви ж не знаєте. Мабуть, у вашому домі вас цьому забули навчити.

— Та як ти смієш?! — аж рота роззявив тесть. А теща одразу йому підтакнула:

— Софіє, твій чоловік зовсім берегів не бачить. А я тобі казала, що він тобі не пара! Хіба вихована людина таке б сказала?

Ігор перевів погляд на дружину.

— Я йду, — сказав він. — І більше до твоїх батьків я ні ногою. Ти зі мною?

— Ігоре, — тихо промовила Софія, смикаючи його за рукав. — Давай не влаштовувати виставу перед усіма. І так, з твого боку було нечемно таке сказати татові.

— Ти зі мною?! — ще гучніше повторив Ігор. — Ти мені обіцяла…

— Та він нічого такого не сказав! Ігоре, це некрасиво! Я не можу просто встати й піти. Це ж день народження мами.

— Усе ясно, — кивнув Ігор.

Він розвернувся й пішов. І в цей момент зрозумів, що пішов не лише з цього свята, а й від своєї дружини.

Він міг би незважати на її родичів. Міг би змиритися з тим, що їх уже не змінити. Навіть міг би просто припинити з ними спілкуватися. Зрештою, по-хорошому, вони йому ніхто!

Але він не міг змиритися із позицією своєї дружини. Це вона вмовила його піти, і вона обіцяла, що підтримає. Щоразу вона твердить, що на його боці, а при батьках чомусь завжди його осмикує.

Софія повернулася додому пізно. Ігор не спав, дивився телевізор. Речі він поки не збирав, спершу хотів усе обговорити.

— Ігоре, ну це було некрасиво! Тобі вже й слова не можна сказати! — заявила Софія з порога.

Чоловік хмикнув. Якщо до цього в нього були сумніви, то тепер вони випарувалися. І що більше він дивився на свою дружину, то сильніше вона починала нагадувати йому тещу. І, не дай боже, у них народиться донька, то вона потім якогось зятя так затюкає. Ні, не хотів він такої долі якомусь хлопцеві. Та й самому набридло бути вічно винним.

— Ти обіцяла, що якщо в мою сторону прилетить хоч один докір, ти встанеш і підеш зі мною. Я лише за цих умов погодився піти на ювілей твоєї мами.

— Боже, та подумаєш! Якби тобі сказали щось суттєве, я б пішла. А про машину… Це ж правда.

— Правда, Софіє. А ще вся правда в тому, що я втомився від вашої сім’ї. Пора нам розлучитися.

— Що ти таке кажеш?

— Я розлучаюся з тобою. Можете обговорювати мене й мій вчинок досхочу. І, на щастя, я цього вже не чутиму.

Софія знову вмовляла чоловіка подумати. Клялася, що такого більше не повториться, навіть дозволила йому не спілкуватися з її батьками.

Але перед Ігорем уже маячило спокійне життя. І він не відступив. І це було найправильніше рішення в його житті.