Ілля ніколи не мав ілюзій щодо ставлення тещі. Валя була завідувачкою бази, тому зважила й оцінила зятя давно. Вона не робила все можливе аби її донька не вийшла за нього заміж, але й після весілля не втратила надії знайти собі кращого зятя.

Кожен її погляд, пауза, напівусмішка говорили промовисто, але зять робив вигляд, що то не до нього. Тому Валя все отак залишити не могла.

Здавалося б, живе він з її донькою в новобудові в двокімнатній квартирі, сам робив ремонт. Донька ніде не працює.

Вона казала, що хоче «знайти свою справу», а зять не наполягав. Грошей вистачало, побут був налагоджений, сварок майже не виникало, хіба після родинних зібрань.

Родинні зібрання Ілля не любив. Там завжди знаходився хтось, хто знав краще, як жити, працювати, будувати стосунки. Валя зазвичай мовчала, але потім, уже під кінець вечора, починала говорити про доньку. Про те, як їй непросто з зятем, який виріс в дитячому будинку і не знає, як правильно будувати міцну родину. Ій співчували всі родичі, простягали хустинки, а Яна вдома продовжувала йому доводити, що мама права.

Тому дзвінок від тещі став для нього несподіванкою.

Валя подзвонила зранку. Голос був стриманий, навіть трохи напружений.

— Ілля, ти зайнятий? — запитала вона без привітання.

— Ні, слухаю, — відповів він.

— Мені потрібна твоя допомога.

Він зробив паузу, щоб не сказати зайвого.

— Яка саме?

— Це стосується моєї тітки Марії. Ти її бачив кілька разів. Вона живе за містом. Нещодавно невдало ступила, тепер їй важко ходити. А будинок натопити треба, господарство обійти, сніг прокидати.

Ілля згадав Марію. Суха, небагатослівна жінка, яка завжди трималася осторонь. Вона ніколи не думав про неї, як про родичку, яка аж так люба тещі, бо її ніколи на тих родинних зібраннях і не бувало.

— І що потрібно зробити? — запитав він.

— Просто допомогти. Дров нарубати, сніг промести, дрібні речі. Ти ж зараз у відпустці.

— А чому не ви? — спокійно поцікавився він.

— Я працюю, — коротко відповіла Валя. — І далеко їздити.

Він зрозумів, що пояснень більше не буде.

— Добре, — сказав Ілля після паузи. — Але в мене є умова.

— Яка? — насторожено перепитала вона.

— Ви більше не наполягаєте, щоб я був на всіх родинних зустрічах.

На тому кінці дроту запала тиша.

— Гаразд, — нарешті відповіла Валя. — Домовилися.

Ілля поклав слухавку і довго сидів мовчки. Йому не було шкода часу. Йому було дивно, що навіть проста допомога перетворюється на торг.

До Марії він поїхав наступного дня. Дорога була важка.

Марія відчинила двері не одразу. Вона рухалася обережно, тримаючись за стіну.

— Та навіщо ж ти їхав? — пробурмотіла вона. — Я б і так упоралася.

— Мені не складно, — відповів Ілля. — Я ненадовго.

Він одразу взявся до роботи. Розчистив двір, заніс дрова, перевірив замок. Марія сиділа на кухні й мовчки спостерігала.

Вона виглядала втомленою, але не безпорадною.

— Валя казала, що ти зараз вільний, — обережно сказала вона, наливаючи чай.

— Так, — коротко відповів Ілля.

Він не став уточнювати деталей. Йому здалося, що ця історія тільки починається.

Ілля приїжджав до Марії через день. Іноді частіше, якщо погода різко псувалася. Він не ставив зайвих запитань і не чекав подяки. Просто робив те, що потрібно. Чистив сніг, носив воду, перевіряв проводку, лагодив те, до чого давно не доходили руки.

Марія теж не була балакучою. Вона говорила мало, він мовчав і так минав час.

— Ти завжди такий мовчазний? — якось спитала вона, коли вони сиділи на кухні.

— Коли немає про що говорити, — відповів Ілля.

— А з Яною тобі є про що?

Він підняв очі, але нічого не сказав. Марія не наполягала.

З Яною останнім часом було дивно. Вона стала менш уважною, часто відволікалася на телефон, могла раптово зібратися і поїхати «у справах». Ілля не контролював і не перевіряв. Він звик довіряти. Але відчуття, що щось не так, не покидало.

— Ти знову до Марії? — питала Яна без особливого інтересу.

— Так.

— Добре, — відповідала вона і знову поверталася до екрана.

Марія з кожним днем виглядала все бадьорішою. Вона вже не так обережно пересувалася, іноді навіть жартувала. Але при цьому продовжувала скаржитися на втому і слабкість, коли Ілля питав про самопочуття.

Одного разу він залишив у будинку гаманець. Згадав про це вже на виїзді з села. Довелося повернутися.

Він відчинив двері своїм ключем, який Марія дала ще першого дня, щоб не вставати зайвий раз.

І побачив те, що не вкладалося в жодну з її скарг.

Марія стояла на табуреті й тягнулася до верхньої полиці. Вона легко злізла, навіть не тримаючись за стіну.

— Маріє, — спокійно сказав Ілля.

Вона здригнулася, ніби її впіймали на чомусь значно серйознішому, ніж чудо одужання.

— Ти… ти рано повернувся.

— Так, — відповів він. — Забув гаманець.

Він не відводив погляду.

— Я щось не так зробила? — обережно спитала Марія.

— Скажіть чесно, — сказав Ілля. — Вам справді так важко ходити?

Вона повільно сіла на стілець і зітхнула.

— Не настільки, як я казала.

— Чому?

Марія довго мовчала. Потім підвела очі.

— Бо Валя попросила. Дуже наполягала. Сказала, що це тимчасово і для добра Яни.

Ілля відчув, як у грудях щось стислося.

— Для якого добра?

Марія провела рукою по столу, ніби збираючись з думками.

— Вона хоче, щоб Яна не залишилася ні з чим, якщо раптом щось піде не так. Є один чоловік. Вони зустрічаються. А ти мав бути зайнятий.

Ілля не підвищив голосу. Він просто встав.

— Де вони зараз?

— Сьогодні всі зібралися у Валі. Той чоловік теж там.

— Зрозуміло, — сказав він.

— Ілля, — Марія підвелася. — Не роби нічого з гаряча. Вони самі все заплутали, може, й нема там нічого.

Він уже вдягав куртку.

— Я нічого різкого не планую, — відповів він. — Я просто хочу подивитися.

Він вийшов, не грюкнувши дверима.

Ілля поїхав прямо до квартири Валі. Дорога була короткою, але серце билося швидше, ніж зазвичай. Він розумів, що зараз побачить усе на власні очі, і що розмови та здогадки не допоможуть. В голові крутилися всі ті дивні моменти останніх тижнів: відсутність Яни вдома, зайві дзвінки, легка відстороненість. Тепер стає зрозуміло, чому.
Сходова клітка була заповнена голосами. Сміх, шум столу, кроки сусідів, що ненавмисно чули все, що відбувалося у квартирі. Він зупинився біля дверей. Глибокий вдих — і крок уперед.

— Ілля? — розгублено промовила Валя, відчинивши двері. Кого-кого вона чекала, але точно не його. — Ти ж мав бути у Марії…

— Де Яна? — коротко запитав Ілля, не звертаючи уваги на її спроби зупинити.

— Та вдома, мабуть… — Валя відвела погляд.

Він мовчки пройшов до кімнати. Серце калатало, але спокійно. Тут треба бачити, а не здогадуватися.

В кімнаті на дивані сиділа Яна. Поруч з нею — чоловік, якого Ілля раніше не бачив. Вони сміялися і сиділи дуже близько, руки ледве не торкалися. Обстановка була звичною для друзів, але для нього — як удар.

— Оце ти, люба дружинонько, мені сюрприз зробила.

— Яно, ти що, заміжня? — здивовано спитав той чоловік. — Чому нічого не сказала?

Яна розгубилася. Її очі миттєво знайшли Іллю.

— І що ж ти мовчиш? — Ілля стояв і дивився на них. — А ви, дорогі родичі, нічого сказати не хочете?

В кімнаті запанувала тиша. Валя зітхнула, опустивши очі.

— Я сам подам на розлучення, — спокійно продовжив Ілля. — Майна спільного немає, дітей немає. Речі надішлю сюди.

Чоловік на дивані злегка похитав головою:

— Е, ні, я на таке не підписувався, — рішуче заявив він. — Це вже без мене.

— Ілля, це не те, що ти думаєш! Мамо, скажи хоч щось! — Яна намагалася втрутитися.

Але Ілля не слухав. Його рішення було чітким і продуманим. Він лише кивнув і промовив:

— Мені достатньо того, що я побачив.

Валя підняла очі, але не стала сперечатися. Яна мовчки сиділа, трохи розгублена і приголомшена.

Ілля вийшов із квартири, не озираючись.

Він подумав, що Валя теж не знає, як збудувати міцну родину, раз таке затіяла. І від цієї думки усміхнувся.