– Бабусю, ну вона зовсім мене не любить! Вона зла, вона спеціально робить усе мені наперекір, – Ілонка розмазувала сльози по щоках, сидячи на старій кухні Марти Петрівни. – Я не хочу з ними жити. Будь ласка, забери мене до себе. Я буду тихо сидіти, буду допомагати тобі квіти поливати, тільки не змушуй мене туди повертатися. Там усе чуже, і вона… вона на мене так дивиться, ніби я їй заважаю.

Марта Петрівна важко зітхнула, дивлячись на маленьку онуку. Її серце стискалося від жалю, і будь-яка інша бабуся на її місці, можливо, вже б збирала дитячі речі, щоб назавжди захистити дитину від “чужої жінки”. Але Марта була людиною мудрою і бачила набагато глибше. Вона знала, що Вікторія, нинішня дружина її сина Дениса, зовсім не зла. Вона бачила, як молода жінка намагається заслужити бодай погляд дитини, як вона вишукує рецепти страв, які б сподобалися Ілонці, і як болісно вона здригається від кожного різкого слова дівчинки.

Головне, що знала бабуся і про що мовчала — це те, що рідна мати Ілонки, Оксана, не приїде. Їй не була потрібна донька, а Денис був для неї лише епізодом, який вона давно викреслила зі свого яскравого життя. Денису ж була потрібна справжня сім’я, підтримка і людина, яка б стала б опорою.

– Ілонко, сонечко, ти ще маленька і багато чого не розумієш, – тихо промовила Марта Петрівна, гладячи дівчинку по голові. – Тобі здається, що світ воює проти тебе, але це не так. Вікторія дуже старається. Може, вона робить щось не так, як ти звикла, але вона щира. А жити в мене… Ти ж знаєш, як мені важко ходити до школи, як далеко я живу від твого класу. Тобі там буде самотньо.

– Мені там буде краще, ніж з нею! – вигукнула дівчинка і вибігла з кухні.

Увечері, коли Денис приїхав забирати доньку, панувала напружена тиша. Вікторія чекала в машині, не наважуючись зайти в дім свекрухи, щоб не провокувати новий спалах гніву в дитини.

Дома все повторилося. Коли настала ніч, Ілонка прокинулася від поганого сну. У кімнаті було темно, тільки слабке світло ліхтаря з вулиці пробивалося крізь штори. Вона сіла на ліжку і відчула, як її охоплює знайомий страх самотності.

– Мамо! Мамо, де ти? – закричала вона на весь дім.

Вікторія, яка спала дуже чуйно, майже миттєво опинилася біля ліжка дівчинки. Вона була в простому халаті, з розпатланим волоссям, і в її очах було стільки тривоги, що здавалося, вона сама зараз заплаче.

– Ілонко, я тут, маленька. Все добре, це просто сон, – Вікторія простягнула руку, щоб торкнутися плеча дитини.

– Йди геть! – Ілонка відштовхнула її руку. – Я не тебе кликала. Ти не моя мама, ти ніхто! Чому ти лізеш до мене?

Вікторія завмерла. Вона хотіла поправити ковдру, яка з’їхала на підлогу, хотіла подати дівчинці плюшевого зайця, але зрозуміла, що будь-який її рух сприймається в штики.

– Я просто хотіла допомогти, – тихо сказала вона, відступаючи до дверей.

– Не треба мені твоєї допомоги! Тато тебе не любить, він просто терпить тебе. А мама скоро приїде і забере мене, вона обіцяла! І не чіпай мої іграшки, ти до них не маєш жодного відношення!

Вікторія вийшла в коридор і притулилася спиною до холодної стіни. Її серце калатало так сильно, що віддавало в скроні. Вона відчувала себе абсолютною невдахою. Вона залишила свою роботу в іншому місті, переїхала до Дениса, намагалася стати частиною цього маленького світу, але стіна між нею та дівчинкою ставала лише вищою.

– Знову вона за своє? – почула вона голос чоловіка. Денис стояв у дверях спальні, потираючи очі.

– Не треба, Денисе, вона просто дитина. Вона сумує, – Вікторія намагалася говорити спокійно, хоча голос тремтів.

– Вона просто маніпулює нами, – зітхнув він, обіймаючи дружину за плечі. – Знаєш, вона досі вірить у казки, які їй Оксана наговорила перед від’їздом. Про “інше місто”, про “заберемо, як влаштуємося”. Два роки пройшло, а вона все чекає. Оксана навіть не дзвонить, а Ілонка вигадує собі ідеальний образ матері, якої ніколи не існувало. Оксана навіть сніданків їй ніколи не готувала, все я сам або мама моя.

Вікторія промовчала. Вона знала, що правдою дитину не втішиш.

Наступного ранку на кухні пахнуло свіжими оладками та какао. Вікторія сподівалася, що спільний сніданок трохи розрядить атмосферу.

– Ілонко, сніданок готовий! Давай швидше, бо тато запізниться на роботу, – гукнула вона.

Дівчинка зайшла на кухню, похмуро подивилася на тарілку і ледь торкнулася оладки виделкою.

– Фу, вони занадто солодкі. Мама робила зовсім інакше. У неї вони були повітряні, а ці – як гума, – вона відсунула тарілку.

– Ілонко, – суворо сказав Денис, – твоя мати ніколи не готувала оладок. Припини вигадувати і їж. Вікторія старалася.

– Ти нічого не пам’ятаєш! – закричала дівчинка, схопившись зі стільця. – Ти спеціально кажеш на неї погано, бо тепер у тебе є вона! Я тебе ненавиджу!

Вона вибігла в коридор і почала люто смикати чоботи. Денис хотів піти за нею, але Вікторія зупинила його.

– Не треба. Ти тільки зробиш гірше. Нехай заспокоїться.

– Мені просто шкода тебе, Віко. Ти не заслуговуєш на таке ставлення.

– Все нормально, Денисе. Це минеться. Напевно, минеться.

Але дні минали, а ситуація не змінювалася. Ілонка ігнорувала будь-які спроби Вікторії заговорити, відмовлялася від подарунків і навіть не дозволяла прати свої речі, заявляючи, що Вікторія їх зіпсує.

Все змінилося одного вечора, коли у дівчинки раптово піднялася висока температура. Вона лежала в ліжку, маленька і беззахисна, її обличчя пашіло жаром. Денис був у відрядженні в сусідньому районі, і Вікторія залишилася з нею сам на сам.

Дівчинка була занадто слабка, щоб сперечатися. Вона мовчки приймала ліки з рук Вікторії, дозволяла обтирати себе вологим рушником і навіть не відштовхнула руку, коли та гладила її по гарячому лобі.

– Тобі дуже погано, сонечко? – тихо питала Вікторія, міняючи компрес.

– Голова болить, – ледь чутно прошепотіла Ілонка.

Вночі Вікторія не стулила очей. Вона сиділа в кріслі поруч із ліжком, дослухаючись до дихання дитини. У якийсь момент дівчинка почала марити, вона щось шепотіла, кликала маму, плакала уві сні. Вікторія взяла її за руку і почала тихо співати якусь стару колискову, яку сама пам’ятала з дитинства. Ілонка поступово заспокоїлася, її рука розслабилася в долоні Вікторії.

На ранок лихоманка відступила, але слабкість залишилася. Коли дівчинка розплющила очі і побачила Вікторію, яка задрімала в кріслі, її погляд на мить став м’яким. Але як тільки Вікторія прокинулася, Ілонка знову виставила свої “колючки”.

– Навіщо ти тут сидиш? Я ж сказала, що сама впораюся. І рушник твій смердить, – вона відвернулася до стіни.

Вікторія відчула, як у неї опускаються руки. Вона вийшла з кімнати, відчуваючи порожнечу. Вона справді намагалася, але, можливо, її мати мала рацію, коли казала, що не варто будувати щастя на руїнах чужого минулого.

Минуло ще кілька днів. Ілонка вже почала потроху ходити по хаті. Одного ранку вони з Вікторією пішли до поліклініки на огляд. Погода була чудова, сонце вже по-весняному пригрівало, хоча на тротуарах ще лежали залишки брудного снігу.

– Може, після лікаря зайдемо в той новий магазин іграшок? – запропонувала Вікторія. – Ти ж хотіла конструктор, пам’ятаєш?

– Я нічого від тебе не хочу, – буркнула Ілонка, дивлячись під ноги. – Тато мені сам купить.

Вони зупинилися на краю тротуару, чекаючи, поки проїдуть машини. Раптом з-за рогу на великій швидкості вилетів самокат. Він, очевидно, намагався об’їхати затор і вискочив прямо на пішохідну зону. Все сталося за секунду. Вікторія побачила, як залізна махина мчить прямо на дівчинку. Вона не встигла подумати, просто різко смикнула Ілонку на себе, закриваючи її собою.

Вони обоє впали на асфальт. Самокатчик, навіть не озирнувшись, полетів далі. Вікторія відчула різкий біль у коліні та лікті, але першою її думкою було: “Чи ціла дитина?”.

– Ілонко, ти як? Все добре? Нічого не болить? – вона гарячково оглядала дівчинку, не звертаючи уваги на свої розірвані штани.

Дівчинка дивилася на неї величезними очима. Вона бачила, як Вікторія впала, як вона забилася, захищаючи її.

– У тебе кров, – тихо сказала Ілонка, вказуючи на коліно Вікторії.

– То дурниця, заживе. Головне, що ти не постраждала.

Ілонка несподівано простягнула руку і допомогла Вікторії підвестися. Весь шлях додому вона мовчала, але міцно тримала жінку за руку. Це було вперше за весь час, коли вона сама доторкнулася до жінки.

Вдома Вікторії стало зле. Біль у животі, який з’явився ще вранці, посилився. Вона намагалася не показувати цього, але зблідла так, що навіть дитина це помітила.

– Тобі дуже боляче через те, що ти впала? – запитала Ілонка, заходячи в кімнату.

– Трохи тягне, нічого страшного. Я зараз трохи полежу, а ти можеш собі пластівці налити молоком?

– Я можу сама зробити макарони! – гордо заявила дівчинка. – Я бачила, як ти робиш.

Коли Денис повернувся з роботи, він застав дивну картину: Вікторія лежала на дивані, а Ілонка на кухні намагалася щось готувати, постійно прибігаючи до кімнати за порадами.

– Що у вас тут відбувається? – здивувався він.

– Тату, Вікторія мене врятувала! На нас самокат їхав, а вона мене закрила! Вона справжня героїня! – очі дівчинки світилися захопленням.

Але радість була недовгою. До вечора стан Вікторії погіршився настільки, що довелося викликати швидку. Денис поїхав з нею, а Ілонку відвезли до Марти Петрівни.

Наступного дня Денис прийшов за донькою, щоб разом відвідати Вікторію в лікарні. В коридорі він зустрів лікаря і вони почали про щось тихо розмовляти. Ілонка, яка була неподалік, причаїлася і прислухалася.

– Зараз усе стабільно. Їй потрібен спокій. Дитина розвивається нормально, термін ще зовсім малий, але серцебиття вже чітке.

Дитина? У Вікторії буде дитина?

Ілонка відчула, як усередині неї щось перевернулося. Вона уявила маленьку істоту, яка зараз росте в животі Вікторії. Ця істота могла постраждати через неї, через її впертість і те падіння. Вона згадала, як Вікторія закрила її собою, навіть не вагаючись.

Коли вони зайшли в палату, Вікторія лежала на ліжку, бліда, але з дуже спокійним обличчям.

– Привіт, – прошепотіла Ілонка, підходячи ближче. – Ти як?

– Вже краще, сонечко. Скоро буду вдома.

– Я знаю про малюка, – дівчинка опустила голову. – Він напевно злякався, коли ми впали. Вибач мені.

Вікторія простягнула руку і погладила дівчинку по волоссю. Цього разу Ілонка не відсахнулася. Вона притулилася до плеча жінки і тихо заплакала.

– Все буде добре, ми тепер будемо разом його чекати, правда?

– Правда, – крізь сльози посміхнулася дівчинка. – А ми купимо йому таке ліжечко з балдахіном, як у кіно? Я буду йому казки читати.

Через тиждень Вікторію виписали. Життя в домі почало змінюватися. Не було гучних освідчень у любові, але зникла та гостра напруга, яка раніше отруювала повітря. Ілонка тепер часто сідала поруч із Вікторією на дивані і клала руку їй на живіт, намагаючись щось відчути.

Одного дня, коли вони всі разом збиралися на прогулянку, до будинку під’їхала дорога іномарка. З неї вийшла Оксана. Вона була в дорогому пальті, з ідеальною зачіскою, але її огляд був холодним і оцінюючим. З машини також вийшов чоловік, якого Ілонка раніше ніколи не бачила.

– Оксано? Яка несподіванка, – Денис вийшов за дружиною та донькою.

– Привіт, Денисе. Ми з Ігорем заїхали на хвилинку. Знаєш, ми переїжджаємо за кордон. Ігорю запропонували контракт у Празі. Я от подумала, може, Ілонка хоче з нами? Там такі школи, такі можливості…

Ілонка вийшла вперед. Вона дивилася на матір, яку так довго чекала, про яку вигадувала стільки історій. Але зараз перед нею стояла чужа жінка. Красива, стильна, але абсолютно чужа.

– Ти запізнилася, мамо, – тихо сказала дівчинка. – Мені не треба в Прагу. Мені добре тут.

– Ти що, серйозно? – Оксана здивовано підняла брови. – Ти хочеш залишитися в цій тісній квартирі з цією… – вона зневажливо кивнула в бік Вікторії.

– Вона не “ця”, – твердо відповів Денис. – Вона моя дружина і мати моєї дитини. І Ілонка вже зробила свій вибір.
Оксана лише знизала плечима, сіла в машину і вони поїхали, навіть не озирнувшись.

Ілонка стояла на порозі, дивлячись услід машині, а потім повернулася до Вікторії.

– Ходімо до хати? Я вже зголодніла. А ввечері ми будемо вибирати колір для стін у дитячій?

– Звичайно, – Вікторія обійняла дівчинку за плечі.

Марта Петрівна, коли дізналася про вчинок онучки, нарешті полегшено зітхнула. Вона знала, що шлях ще буде довгим, що будуть і сварки, і образи, але головне вже сталося — вони стали однією сім’єю. Вона любила свою доньку, але онучку любила більше і розуміла, хто дасть їй в житті тепло, ласку і підтримку.

А ви вважаєте, що можливо поважати іншу людину більше, ніж власну дитину?