Кажуть, що людина має вибір, але мені здається, що сама доля не дала мені вибору дружити ні з ким іншим, як з Іриною. Ми жили по сусідству, наші городи не мали паркану, була межа невеличкою смужкою. Можна було йти до них і через город, і через стежку з подвір’я, і з дороги через хвіртку. Наші батьки не були такі заможні аби обгородити хату з усіх боків, тому межі були умовні.
Мене не особливо питали чи хочу я з Іриною дружити, як і її. Нашу першу зустріч і не згадаю, може десь біля паркана з малиною зустрілися, а далі вже в садку і школі в одному класі.
– Будеш з нею до школи ходити, – розпливчасто пояснила мені мама.
Ну, щоб не страшно від гусака чи індика одній втікати, чи собаки…
Ірина добре вчилася, але звідки у неї взялося оте «А чому тебе всі люблять?», я не знаю.
Наприклад, вона казала мені, що мене хвалять, бо я вітаюся з старшими жінками.
– То й ти вітайся, – кажу я.
– Я не встигаю, бо ти перша вітаєшся.
– То я не буду перша вітатися.
Але й тоді Ірина мовчала і мені було совісно:
– Чого ти не привіталася?
– А вона не з нашої вулиці. І взагалі, скоро всі вони будуть зі мною вітатися, бо я буду вчителькою.
Або ще випадок.
– Чому це ти сумки тітці Світлані несла? У неї двоє синів, а ти добренька?
– Але їх не було поруч.
– То й що? Могла б їх гукнути, але ти хотіла представитися. Чи тобі Дмитро подобається?
– Та ні,- шарілася я, хоч мені Дмитро й подобався.
Або пішли ми поступати, я вирішила стати бухгалтером, а Ірина пішла на вчительку. Але й тут Ірина почала казати:
– Нічого собі. У тебе вже скільки суконь – три? Чому це у тебе зарплата краща за мою, я ж маю престижнішу професію.
– Так буває, – кажу я, – я ж тебе просила зі мною поступати.
– Ще чого, мені тут мама місце тримала, а ти аж у місто їздиш.
Далі у мене й кавалери були міські, я розповідала подрузі, а вона тільки червоніла.
– Так, звичайно, ти не красуня, але там стільки чоловіків, що навколо тебе в’ються, а у нас лише сільські, всіх їх знаю і заміж за них не піду.
Далі я вийшла заміж і привела чоловіка жити до нас.
– Приймак твій хоч би раз вийшов познайомитися, – казала Ірина, – а то все тільки стукіт і грюкіт.
– Та він працює, батькові помагає.
– То й що? Я ж твоя подруга та би розпитала чи не має друзів гарних.
– Ірино, ти завжди була дуже прямолінійна.
– А чого б і ні?
Але далі й вона вийшла заміж, теж привела до себе чоловіка і стали й вони потроху дім до ладу приводити.
Діти вже пішли у нас і якось Ірина каже:
– Інно, навіщо ти купила такий дорогий велосипед дитині? Вона не вміє ним користуватися, а мій теж такий хоче. Ти це спеціально зробила? щоб знову представитися?
– Ні, що ти таке кажеш. Він просто якісний.
– Ага, якісний, – буркнула вона і пішла.
На наступний день в велосипеді поспускали колеса і прийшлося чоловікові їхати, і міняти камери. Там сказали, що, видно, на цвях наїхали.
– Що? А я казала, що гасає всюди, – говорила Ірина.
Або якось я купила по пошті кущі дуже рідкісних жоржини, чорні, вимахали вони у мене на мій зріст і я вже планувала, що раніше зріжу аби достояли до першого вересня.
І спитала Ірину, як мені зберегти квіти свіжими так надовго.
– А я дивлюся, що у тебе таке чорніє. Як плануєш мені такі дарувати, то краще не треба, бо це свято, а не поминки.
Коли я вже прийшла квіти зрізати через день чи через два, то виявилося, що кущ зів’яв.
А якось мій син поділився з її сином виноградом – кишмиш рідкість у наших краях. Чоловік дуже пишався тим, що саджанець прижився і через рік вже дав плід.
На наступний рік Ірина почала копати в метрі від винограду яму.
– Що це ви таке робите?, – спитала я її.
– Відстійник, – переможно каже та, – нарешті будемо, як цивілізовані люди.
Виноград більше не родив, миршавів і грона не встигали округлитися, як вже чорніли.
Андрій його вирубав і більше виноград садити не хотів.
А одного дня чоловік прийшов зі звісткою, що його переводять далі і не вигідно отак їздити туди-сюди, і було б добре аби ми всі переїхали. Ми довго радилися і зважували всі «за і проти».
– Крім батьків, що тебе тут тримає?, – спитав мене він.
І мене справді нічого не тримало. Уявляєте. Тридцять п’ять років прожити і зрозуміти, що сумуватимеш лише за батьками?
Нам вдалося назбирати на свою квартиру, поки ми жили у відомчій, дітям подобається в місті, вже й не хочуть в село. Я ж приїжджаю раз на два-три місяці.
А якось прийшла до мене Ірина.
– Я маю перед тобою зізнатися, бо, може, то через твій жаль я таке маю, – почала вона.
Я тільки очі округлила, бо я чула, що вона занедужала, але такого повороту щодо себе не очікувала.
– Я тобі зізнаюся, що то я тобі зіпсувала ту бірюзову сукню, то не ти сіла на цвях, то я зачепила поділ, коли біля тебе сиділа. Ти так тоді ридала, мені аж дивно було, це ж лише сукня. І велосипед, то я для того аби тебе навчити, що ти маєш знати міру, і жоржини твої були б недоречні на святі, я тобі допомогла, але ти б не зрозуміла.
– А виноград для чого?, – не стрималася я.
– Виноград ні для чого, просто викопали подалі від хати.
– Під нашу? Ти могла прокопати кілька метрів вниз і нікому б не заважало.
– Ти знаєш скільки тепер беруть за метр копання?
Ми дивилися одна на одну.
– То ти мені пробачаєш?
– Ірино, ти не через мої думки захворіла, тому я не маю чого пробачати чи не пробачати. Бажаю одужання.
Я більше не знала з ким жила по-сусідству. Я думала, що вона мені просто капостить, як в дитинстві, а тепер виявляється, вона мені добро робила, а я не оцінила. І як на таке реагувати?
Автор Ксеня Ропота