Моя мама, наче мудра пророчиця, на весіллі казала: шлюб — то мов щоденна важка праця, а не вічне свято. Тоді, дев’ять років тому, я лише посміхалася, певна, що наші з Максимом стосунки точно будуть винятком із цього правила. Коли закоханий, світ здається набагато простішим, хіба ні?

Минуло дев’ять років. Тепер ми щасливі (так кажуть!) батьки семирічного Данила та трирічної Злати. Я цілком занурена у побут, у коловорот дитячих потреб і домашніх обов’язків. А Максим, тим часом, постійно на роботі, нещодавно навіть очолив відповідальний відділ у компанії, отримавши суттєве підвищення.

Чомусь у суспільстві не заведено відкрито говорити про тотальну втому від безкінечних турбот із малими дітьми. А я заявляю без жодного сорому: я втомлена до краю. Із радістю б помінялася з чоловіком хоча б на добу, аби піти в офіс, обговорити робочі стратегії й спокійно випити кави. До декрету я була успішною менеджеркою у великій рекламній агенції!

Однак після народження Злати Максим почав віддалятися від сімейних клопотів.

“Максиме, ми ж домовлялися зовсім про інше. Коли ми вирішували народити другу дитину, ти запевняв, що допоможеш мені в усьому!” — не витримала я якось увечері.

“Хіба я не допомагаю? Мої заробітки зросли, я забезпечую нас майже вдвічі краще, ніж раніше. Хіба цього мало?” — із неприхованим подивом парирував чоловік.

Я стояла на своєму: принаймні один вихідний на тиждень він проводитиме з дітьми. Мені необхідний повноцінний відпочинок, інакше моє ментальне здоров’я не витримає.

Звісно, наші батьки теж допомагають. Але від Максимової мами більше галасу та повчань, аніж реальної користі, а до своїх батьків мені доводиться їздити самостійно.

Річ у тім, що пару років тому Максим мав серйозну суперечку з моїм батьком, Володимиром Олексійовичем, і відтоді вони ігнорують наш дім.

І ось нещодавно чоловік раптом запитує:

“Софіє, а чому твої батьки до нас зовсім не заходять? Не скучили за внуками?”

“Ти жартуєш? Ти ж сам посварився з татом! Навіщо ти про це питаєш?” — збентежилася я.

Максим заявив, що то давні й несуттєві непорозуміння, і він навіть готовий попросити у Володимира Олексійовича вибачення. Я, повіривши в диво, з радістю покликала їх у найближчу неділю на обід.

“Володимире Олексійовичу, прошу, прийміть мої вибачення, якщо я дозволив собі зайвого. Робота, знаєте, нерви…” — Максим із непідробною повагою простягнув руку моєму батькові. Тато, який сам втомився від цієї безглуздої ворожнечі, міцно потиснув її. “То що там із риболовлею? Снасті вже готові?” — блискавично перевів тему Максим.

Я не стала слухати далі, пішла на кухню. Батько — пристрасний рибалка, і Максим, як то кажуть, натиснув на потрібний важіль. Тато міг годинами розповідати про секрети клювання, про наживки та нові місця. Зустріч пройшла чудово, а мама була щаслива бавитися зі Златою та Данилом, адже вона у внуках душі не чує.

За тиждень, у п’ятницю ввечері, я попросила Максима в суботу побути з дітьми хоча б до обіду, пояснивши, що мені конче треба до перукаря.

“Софіє, не вийде! Мене ж твій батько на світанку на риболовлю запросив! Не можу відмовити. Ти ж сама хотіла, щоб ми з ним помирилися!” — відповів він.

Я зітхнула, але погодилася. Знову довелося викликати маму. Але коли риболовля повторилася наступного тижня, і ще через тиждень, я збагнула хитромудрий задум свого чоловіка.

Зустрівши Максима біля порога після чергового “рибальського” вихідного і забравши в нього в’язку спійманої риби, я оголосила: “Так, Максиме, досить. Ти, мабуть, думав, що я не зрозумію, навіщо ти так стрімко мирився з батьком? Кожні вихідні на риболовлі відпочивати?!”

“Ти що? Думаєш, я від вас тікаю?” — вдавано обурився він.

Я вже не мала сил слухати ці чоловічі відмовки про “нагальну” потребу порибалити чи терміново поїхати у вихідний в офіс.

Батькові я теж подзвоню і скажу, що цього “кращого зятя року” не варто більше брати з собою. А якщо він візьме, то ми зі Златою та Данилом приєднаємося. Влаштуємо такий гамір, що про улов можна буде забути!

Я просто вражена, наскільки по-різному батьки та матері сприймають свої обов’язки. Я не сумніваюся, що Максим дуже любить і сина, і доньку, але він воліє бути прихильником дозованого спілкування.

Але так поводитися я йому більше не дозволю! Бо почуваюся просто матір’ю-одиначкою при живому чоловікові.