А чого я так вчинила – бо молода була, а вже який Роман був красномовний, як в очі заглядав, як вихваляв мене, як обожнював… От і закрила очі на те. Що у нього жінка та двоє дітей.
Мама мене попереджала з ним не зв’язуватися, але я була молода, хотіла щастя вже і зараз.
– Чого я маю його ділити з якоюсь жінкою, яку він навіть не любить більше?
– Але у них діти, доню. Це дуже серйозно!
– Мамо, що діти? Головне, що він мене любить і буде поруч зі мною!
– Сумніваюся, люба, годуватиме тебе роки обіцянками, поки ти свою красу і молодість не втратиш. А потім і забуде.
– Не буде такого!
І я сказала Роману, раз кохає, то хай стає вільним чоловіком.
І він так і зробив.
Але знаєте яка та жінка попалася мілка скнара? Вона над кожною копійкою тряслася, боже збав було на кілька днів аліменти попустити, то одразу ж телефонувала, що подасть на нього в суд.
А далі пішло більше – виявилося, що не така вже й велика у Романа зарплата, всі гроші йшли на дітей, мені перепадали якісь крихти і стосунки між нами почали псуватися.
Я б вже пішла від нього до матері, але ж як піду, коли мама мене попереджала, а тепер що я їй скажу?
І нічого я не казала і тоді, коли Роман спокійно брав мої гроші собі на одяг, на оплату оренди, «позичав» на свої потреби. І дуже скоро вже я тримала фінансово цю родину, хіба таке комусь сподобається?
Замість того аби собі відкласти на плащ, я фактично спонсорувала нові куртки його дітям, а ще й чого доброго його колишній!
– Вони ж мої діти, ти знала про їх існування!, – ось його аргумент в суперечці.
– Знала, але де я думала, що ти замість того аби більше заробляти, лізтимеш мені в кишеню!
– Це називається шлюб!
– Щось я не чула аби ти розповідав, як твоя дружина заробляє!
– Вона дітей гляділа!
– О, тоді й я так зроблю!
Я не лукавила, адже була при надії кілька тижнів. Те, що Роман цьому не зрадів я запам’ятала на все життя і не забувала сказати про це при нагоді.
– А що це ти до дитини сюсюкаєш, ти ж не радів йому!
Звичайно, що далі почалося взагалі не просто, бо прийшлося Роману їхати на заробітки аби прогодувати всіх дітей. До мене доходили чутким, що він там не так вже й трудився на роботі, але мені вже було все одно, мені треба було щось їсти і годувати дитину.
В той час я переглядала наш весільний альбом, які ми там були щасливі, закохані, де ж це все поділося?
Виходить, що кохання нічого не важить?
І отак я прожила своє життя в згадуванні минулого, бо теперішнє мені не подобалося, розірвати стосунки не наважувалася, і сама не знала чому. Напевно, через те, що надто багато зусиль я приклала аби Роман був лише моїм…
Були у нас і хороші моменти, рідкісні миті щирості, які зафіксував фотоапарат, які я переглядаю і переконую себе, що нормальний у мене шлюб, нормальне життя було.
Син виріс, кличе мене за кордон і я радо поїду у світи, бо ж там двоє онуків, буду няньчити. А Роман вже заводить розмову про те, що хто його буде доглядати, адже він старший від мене на п’ятнадцять років, старість прийде скоро і сам він не справиться.
І я йому щиро кажу, що між доглядом за ним і доглядом за онучками, я обираю онучок. Думаю, що кожна жінка на моєму місці так би зробила.
– У тебе ще є двоє дітей, через яких ти мені не додавав ні тепла, ні коштів, ні розуміння, то хай тебе й доглядають.
А тепер скажіть, що я не так кажу.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота