Коли я попала в цей колектив, то одразу почала виділятися на фоні офісних красунь. Якби я була марнославна,то стала б гонитися за модою, але для цього були потрібні зайві гроші. Так, я вважаю, що як жінка має зайві гроші, то вона починає витрачати їх на себе, а у мене зайвих грошей не було, а останнім часом і поготів.

Я виховую сина сама, коханий сказав, що з самого початку не хотів дітей, тому я мала це врахувати. Але я подумала про те, що чоловіки в моєму житті дуже часто йдуть без «до побачення», а дитина буде зі мною завжди.

Валерій сказав, щоб на допомогу не розраховувала, а власні сили я переоцінила. Тому й приходиться на всьому економити, лиш би синові забезпечити гідне життя.

На офісні плітки в мене не було часу, бо я прибігала на роботу, ледве встигаючи, бо треба сина відвести в садок і ще постояти під вікнами і дослухатися, чи то не він кличе маму, далі з роботи бігти по дитину, бо й так останнього забираю.

Звичайно, що появу нашого шефа неможливо було не помітити, бо весь офіс виструнчувався і усміхався.

Бос, як бос, хоча виглядає дуже привабливо, так як має виглядати чоловік із такими грошима. Доглянутий, дорогий костюм, годинник, що дорожчий за мою квартиру.

Про нього ходили легенди. Три дружини. Три! І всі — красуні і всі пішли. Чому? Усі шепотіли – бо не дали йому спадкоємця. Але я не знаю чи це правда, чи хочуть чоловіки відповідальності за когось? Мій досвід говорив інше.

Все змінилося раптово, Микола Анатолійович ходив, наче хмара, звіти переробляли по кілька разів, все було йому не так.

Все таємне стало явним – секретарка почула, як він з кимось спілкувався і обмовився, що він ніколи не матиме сина.

Усі ці роки, ці три жінки, статки і все марно.

Секретарка Настя шепотіла, що він здзвонився з усіма своїми колишніми:

– Першою була Оксана. Перше кохання, та, з якою він прожив сім років. Я чула, як він просив водія знайти її адресу.

Потім він поїхав. Водій мені розказав, що вона була одружена. Щаслива. Двоє дітей. І вона не хоче його знати, навіть просто говорити.

Настя розповідала дуже цікаво, я теж слухала, як доля цікаво повернула до цього впевненого чоловіка.

– Потім була Яна. Теж заміжня. Теж дитина. Теж відмова. “Ти шукав лише дитину, Миколо? А я хотіла любові. Тепер у мене є і любов, і дитина”, – вела далі Настя.

І третя – та сама історія. Усі мали те, що шукав він. Але без нього. Вони знайшли батьків для своїх дітей. А він лишився сам.

Цікаво було слухати казку про царя без спадкоємця, але мені зателефонували з садка, що в малого піднялася температура.

Я попросила аванс, чи точніше, попросила бухгалтера, і вона побігла до директора підписувати.

Я сиділа в приймальні, бо час підпирав.

Раптом відчинилися двері його кабінету.

– Чого плачеш, Ірино? – Спитав Микола Антонович. Він завжди кликав мене на ім’я.

Я не могла говорити. Просто мотнула головою. Бухгалтер кинула йому в очі:

– У неї син занедужав, просить аванс. Вона ж сама виховує дитину.

Микола Антонович мовчки підписав папірець. Потім глянув на мене.

– Йди додому. Візьми таксі. І ось. – Він витягнув із гаманця пачку великих купюр. – Це на ліки. Потім повернеш. Якщо зможеш.

Я не взяла.

– Ні, Миколо Антоновичу. Дякую за аванс. Але це… не потрібно. Я відпрацюю.

Я просто встала і пішла.

І ось це, мабуть, і стало тим переломним моментом, бо він почав придивлятися. Мене така увага насторожила, бо я точно не в його смаку та й нема ні часу, ні бажання скакати вище голови, щоб нарядитися, як мені всі радили. Звичайно, що вже шепотіли. Чим це я його привабила, адже он які красуні облизня хапали, а він все підвезти пропонує та про сина питає, як він.

Я чемно відповідала, в машині його не возилася, бо боялася забруднити, я ж біжу на роботу, взуття не завжди чисте.

Та й на нього я стала дивитися не як людину, яка має дорогий годинник та костюм, а яка має співчуття та людяність.

– Як твій син?

– Дякую, вже краще. До садка пішов.

– У нього такий сміх дзвінкий. Я чув, як ти з ним говорила по телефону.

– Так. Він у мене такий… гучний.

– Слухай, може, познайомиш нас, я теж малим був голосний.

– Ви й зараз такий, – вирвалося в мене.

– Знаю, у мене теж негаразди.

– Розумію…

І так він мене підвіз до садка, далі ми поїхали в ігрову кімнату, син веселився з усіх сил, бо ми ніколи тут не були. Він бігав, а ми говорили. Кожен про своє життя, про мрії і розчарування. Микола Антонович говорив, яким він був дурнем, що втратив стільки років, шукаючи спадкоємця, а не людину поруч. Він зрозумів, що людська гідність і тепло важливіші за будь-який спадок.

Він не знав, як поводитися з дітьми. Він був незграбним, але щирим. А мій малий? А мій малий, який ніколи не знав батька, одразу потягнувся до нього. Заліз на плечі, як на коня. І вони засміялися.

І тоді я зрозуміла. Микола Антонович дивився не на мого сина. Він дивився на сім’ю.

Весілля було скромне.

Тепер я вже не та непомітна працівниця. Я дружина директора. Живу в домі, про який і мріяти не могла. Але знаєте, що найголовніше? Я не перестала бути Іриною. Я не перестала працювати, бо сидіти й дивитися на стіни я не вмію. Я стала його правою рукою — тепер я керую адміністративним відділом.

А Микола? Він став іншим. Спокійним. Він навчився радіти простим речам: сміху дитини, моїм недосконалим котлетам, тихим вечорам.

Автор Ксеня Ропота