«Не можна. Просто не можна захворіти», — думала Катя, прискорюючи крок.

Листопад наче навмисно періщив дощем і розводив калюжі біля її ніг.

«Не можна захворіти, не зараз», – кожен крок віддавася тупим болем у скронях.

Вона стиснула зуби, намагаючись ігнорувати наростаючу млявість, що сповзала з шиї до грудей.

«Не зараз», – вона повторювала про себе слова, які казала вже дев’ятнадцять років.

Не можна хворіти, не можна відпочивати, не можна відволікатися, бо хто тоді подбає про сім’ю?

Якби хтось сказав їй тоді, юній і закоханій, що все так обернеться, то щоб вона зробила? Точно розсміялася, адже Орест так її кохає. Їй всі дівчата заздрять, що вона за міського заміж вийшла і вони будуть жити у своїй квартирі.

Батьки Ореста були людьми заможними і син вчився на архітектора, вони невістку не прийняли, але й перечити не стали, тим більше, що вже скоро мала бути онука.

Але самостійне життя показало, що не такий вже й талановитий з Ореста архітектор – таланту він не мав, сидів в міській раді біля татка, поки того не зняли з посади, але сина ще тримали, через повагу до першого.

Орест став знімати стрес. Спочатку культурно, потім — регулярно, а останні десять років — безпросвітно.

Свекри всю відповідальність за сина спихнули на невістку:

– Якщо любиш, то будеш піклуватися.

А Катя любила і в пам’ять про ті перші роки їхньої казки й взялася чоловіка лікувати. Економила на собі, лиш би його знову кудись повезти. Вони не їздили на море, на атракціони, за кордон, бо завжди татко міг захворіти.

Допомога свекрів теж скоро вивітрилася, адже на одну пенсію, хоч і велику, жити на широку ногу важко, бо вони звикли і в санаторій по кілька разів на рік їздити, і смачно їсти, і одягатися по моді.

Катя забула, коли собі нову куртку купувала, а свекруха щорік з обновкою.

Донька їй не пробачила такого дитинства. Як поїхала вчитися в столицю, то додому й не приїздила, хоча гроші від Каті приймала.

Останні роки вона вже перечікувала захоплення чоловіка.

Сьогодні вона повернулася з роботи раніше. Її відпустили через сильне нездужання. Орест мав шукати роботу після чергового звільнення. У ній ще жевріла крихітна надія, що, можливо, він сьогодні він її знайде.

Катерина повільно підійнялася сходами і мріяла про теплу ковдру, чай і тишу.

Але в квартирі була компанія, значить, спокою не буде.

Вона спробувала проігнорувати його запрошення приєднатися і пішла запарювати собі чай.

– Не галасуйте, – сказала і пішла в кімнату.

Але де там. Скоро він прийшов і сів біля неї, випрошуючи грошей на магазин.

– Ти мав знайти роботу, – прошепотіла вона.

– Знайду, але зараз дай мені гроші.

Вона намагалася його ігнорувати, але приятелі його спішили.

«Давай гроші або інакше йди в своє село, звідки я тебе витягнув! Ти мені маєш руки цілувати і дякувати, я не маю випрошувати належне!»

Катерина дивилася на нього. Це був не її чоловік. Вона відчувала, що ось-ось втратить свідомість, але водночас відчула полегкість. Крапка.

«Добре. Я піду», — сказала вона.

Де й сили взялися встати і зібрати такі-сякі речі.

Вона викликала таксі. До рідного села було далеко, і поїздка коштувала захмарну суму, але чекати не було сил. Вона заплатила, навіть не вагаючись. Її єство вимагало тепла і спокою.

Через годину Катерина вийшла з машини на ґрунтовій дорозі біля рідного дому. Була вже ніч.

Перше, що вразило її, було світло у вікнах.

«Ні… неможливо», — прошепотіла Катерина, бо згадала, що вона дозволила сусіді впускати в хату переселенців.

Вона постукала до сусідки Валі.

«Катрусю! Нарешті! А чому не дзвонила? Я й не сподівалася вже тебе побачити!»

«Хто там, Валю?»

«Ой, дитинко…» — старенька зітхнула. — «Живе. Живе там один чоловік, біженець. Його звати Артем. Зі Сходу приїхав, без документів, без гроша. Влаштовувався, то тут допомагав, то там. А в нього руки золоті! Він тобі дах підлатав, піч полагодив, та й паркан. Ти ж сама дозволила, пам’ятаєш?».

Катерина на мить заплющила очі, вона забула, багато чого забула, бо мав значення лише Орест.

– А ти на довго приїхала?, – спитала сусідка до слова.

– Не знаю, там дві кімнати, поживу в одній, ходіть познайомите.

Вони зайшли до будинку. Артем, високий, мовчазний чоловік, почав швидко пакувати свій наплічник.

«Вибачте, що зайняв ваше житло», — тихо сказав він.

«Залишайтеся», — відповіла Катерина, ледь стоячи на ногах. — «Ви мені допомогли. Тепер я допоможу вам».

Артем, не кажучи ні слова, швидко приготував їй гарячий трав’яний відвар. «Це від застуди. Випийте і спіть. Уранці буде краще».

Катерина подякувала. Вона зайшла у свою стару кімнату, замкнулася і, впавши на ліжко, міцно заснула.

Прокинулася вона від запаху розтопленого вершкового масла та свіжозвареної кави. Було тепло і тихо. Вона вперше за довгі роки проспала дванадцять годин.

Вона відчула себе значно краще. Зателефонувала на роботу, взяла тиждень за свій рахунок і вийшла на кухню.

Артем готував сніданок. Він був охайний і зібраний.

«Доброго ранку, Катю», — сказав він.

– Вже краще. Дякую за турботу.

– Дрібниці, треба помагати людям. Сідайте до столу.

Катерина вперше їла сніданок, який готувала не сама. Вона пригадала, як в цій старій хаті мама готувала їй найсмачнішу їжу, яку вона вважала тоді простою, їй хотілося більшого.

Вона так гордо їй привезла Ореста на оглядини, але мама лиш головою похитала.

– Не до життя він, дитино, подумай. Не до роботи.

– Ти б пораділа за мене, але ти як завжди, лиш про село думаєш, він архітектор і не буде тобі гній розвозити по городі!

Саме тому так старалася приховати від матері на що перетворився її архітектор. Але мама здогадувалася, так і відійшла, не сказавши їй, що все давно знає.

Раптом у неї з очей покотилися сльози.

– Невже так не смачно?, – спитав чоловік.

– Дуже смачно, просто я давно забула, що таке про себе піклуватися.

Тиждень пролетів непомітно. Вони порозумілися швидко, їй було легко біля цього чоловіка. Вони говорили прості речі: про погоду, про роботу, про сільське життя. Вони уникали важких тем, але між ними виникла дивна довіра.

Вона не хотіла вертатися в місто до старого життя. Але ж робота.

Орест не телефонував, отже, ще гуляє.

Треба їхати, хоч і не хочеться.

Вона попрощалася з Артемом, сказала, що ще навідуватиметься, і вона рада, що він живе в її хаті.

Першим ділом приїхала в квартиру, де панував безлад і сопіли чужі люди, забрала документи, подала на розлучення.

На роботі розпитала за квартири, була згодна на кімнату в гуртожитку. На диво, їй знайшли кімнатку, куди вона перевезла свої речі.
Зателефонувала доньці і сказала, що покинула батька.

– Нарешті, – заплакала та, – Ти й не уявляєш, як я про таке мріяла.

Свекри вимагали аби вона вернулася, щоб піклувалася про свого чоловіка, але Катя трималася. Коли їй було геть важко, вона їхала до Артема в село, щоб переконатися, яким має бути чоловік.

Якось вона приїхала, а у нього в руках квіти:

– Ти вже офіційно вільна, Катерино. Може, варто зробити наш альянс офіційним? Доля не просто так привела мене з іншого кінця країни у твій покинутий дім.

«Я вважаю, що доля вчинила правильно», — відповіла вона.

Рік потому Катерина та Артем сиділи на відремонтованому ґанку їхнього будинку. Ліна винесла їм чай, а далі сама примостилася поруч.

– Мамо, я й не знала, що тут може бути так гарно.

– Я сама не знала, доню, – відказала Катя і подивилася на Артема з вдячністю, адже справжній чоловік будує родину, а не знищує її.