Після весілля Андрій та Катерина оселилися в батьківському домі. Кімната була невелика, вікна виходили на старий сад, а на кухні завжди пахло материнськими пирогами. Спочатку здавалося, що це лише тимчасова зупинка. Вони планували рік-два підзаробити, відкласти на перший внесок і переїхати у власне житло. Але час ішов непомітно.

З’явився на світ Максим, пішов у садок, потім — у перший клас. Дитячі речі поступово витісняли плани про переїзд у коробки під ліжком. Андрій працював на місцевій меблевій фабриці, Катерина вела бухгалтерію у невеликій фірмі.

Грошей вистачало на життя, але не на мрію.

Зміни прийшли несподівано. Однокласник Андрія, який давно перебрався до столиці, зателефонував із пропозицією: великий будівельний холдинг шукав начальника дільниці. Зарплата була втричі вищою за ту, яку Андрій отримував удома.

— Катю, це наш шанс, — сказав він того вечора на кухні, коли батьки вже пішли спати. — Треба їхати. Пів року перетерпимо, вони обіцяють гуртожиток, а потім я вас заберу.

— Пів року — це дуже довго, — зітхнула вона. — Як ми тут без тебе? Максим тільки до школи пішов.

— Я буду приїжджати на кожні вихідні. Подивишся, час пролетить швидко. Зате потім — ніяких тісних кімнат і черг у ванну. Купимо Максу новий комп’ютер, телефон, про який він мріє.

Катерина погодилася. Вона збирала його сумки, намагаючись не показувати сліз. Перший місяць Андрій дійсно приїздив щосуботи. Привозив подарунки, багато розповідав про нові об’єкти, про те, як кипить життя у великому місті. Другий місяць поїздки стали рідшими — «багато роботи», «здача об’єкта», «втомився».

Дзвінки ставали коротшими. Андрій говорив сухо, часто посилався на зайнятість. Катерина відчувала, як між ними виростає стіна. Наприкінці п’ятого місяця, коли Андрій знову сказав, що не приїде через понаднормові замовлення, вона вирішила діяти. Просто зібрала речі, забрала сина зі школи на тиждень і поїхала до столиці без попередження.

Адресу гуртожитку вона знала. Коли двері відчинилися, Андрій не виглядав щасливим. Він розгублено дивився на сина, на сумки в коридорі.

— Чому не попередила? — перше, що він запитав.

— Хотіла зробити сюрприз. Ми ж сім’я, Андрію.

Наступні два тижні були важкими. Андрій приходив пізно, вечеряв мовчки, майже не розмовляв із Максимом. Він став дратівливим, чіплявся до кожної дрібниці: то чай занадто солодкий, то телевізор працює заголосно. Одного вечора, коли син грав в телефоні, Андрій сів навпроти дружини.

— Нам треба поговорити. Ходи на балкон, — почав він, дивлячись у стіл.

Вони вийшли з кімнати і пішли на балкон, перед ними було освітлене місто, але обличчя чоловіка було похмуре.

— Важко так жити. Я втомився від подвійного життя.

— Що ти маєш на увазі?

— У мене тут є жінка. Вона чекає на дитину.

Катерина відчула, як у вухах почало шуміти. Вона чекала чого завгодно — що він втомився, що робота важка, але не цього.

— Вона набагато молодша. Так сталося, Катю. Але я не хочу руйнувати те, що в нас є. Я люблю тебе і Максима.

— Ти пропонуєш мені ділити тебе з кимось іншим?

— Я пропоную бути чесними. Я забезпечуватиму обидві сім’ї. Тобі не доведеться рахувати копійки в селі. Ми залишимося тут, у місті. Це ж те, чого ти хотіла — нормальне життя.

— Ти серйозно думаєш, що я на це піду?

— А що ти втрачаєш? — він підняв очі. — Повернешся до батьків? Будеш сама тягнути сина? Тут у тебе є все. Просто прийми це як даність.

Катерина дивилася на нього і не впізнавала. Перед нею сиділа чужа людина з холодною логікою.

— А як щодо моєї свободи? — тихо запитала вона.

— Про що ти?

— Ну, якщо ми тепер живемо за новими правилами, то я теж маю право на особисте життя. У мене вдома теж є людина, з якою мені добре. Вже давно.

— Що? — Андрій різко випрямився. — Ти про що зараз говориш?

— Про те саме, що й ти. Якщо тобі можна, то чому мені не можна? Я теж хочу бути щасливою, поки ти там, у своєї іншої жінки.

— Ти при своєму розумі? Ти моя дружина! Я цього не потерплю.

— А чому? Я ж чесно зізналася. Могла б обманювати, але навіщо? Давай жити всі разом, дружити сім’ями.

— Не буде ніякого «разом»! — Андрій забігав по балкону. — Я завтра подаю на розлучення. Я не збираюся це терпіти.

— Добре, — спокійно відповіла Катерина. — Це єдине розумне, що ти сказав за вечір.

Вона того ж вечора повернулася з сином додому, добре. Що були квитки.

«Хоч тут пощастило», – подумала вона.

Дорогою вона думала про те, що вважала себе щасливою жінкою, була певна, що й Андрій щасливий з нею. Вони ж одружилися по любові, то що ж тоді сталося? За пів року почуття пройшли? Хіба таке можливо?