Коли Артем одружився з Дариною, він був певен: це найвеселіша, найпростіша у спілкуванні дівчина, яку він коли-небудь зустрічав. Вона вміла сміятися так, що весь світ навколо ніби ставав легшим. Її неспокійна вдача здавалася йому чарівною, а швидкість, з якою вона приймала рішення, надихала.

Але все змінилося після того, як вона повідомила, що вони стануть батьками. Спочатку Дарина ходила з тихою посмішкою, ніби зберігала в собі щось світле. Вона лагідно проводила рукою по животу, щось там шепотіла, говорила про майбутнє.

Та згодом її настрій став іншим: кожна дрібниця дратувала, все навколо неначе заважало. Увесь цей новий стан, який вимагав спокою, уваги до себе й терпіння, був для Дарини тягарем.

– От чесно, я вже втомилася від усього цього, – казала вона Артему, різко змахуючи рукою. – Скоріше б уже цей етап закінчився. У мене зовсім немає сил…

Спершу Артем думав, що це мине — просто настрій. Але в її голосі дедалі частіше звучала байдужість.

Коли народилась з’явилася Марта, на яку Артем дивився, ніби на диво, Дарина подивилася на доньку зовсім не так. Її ніби нічого не торкнулося. Вона годувала Марточку без особливого бажання, а згодом і зовсім почала зникати з дому — то з подругами погуляти, то «подихати повітрям», то просто так, бо «вдома душно».

Артем залишався з донькою практично сам. Він працював, як міг, а коли доводилося затримуватися, Марточку брали до себе його батьки. Вони все частіше зітхали:

– Ой, Сашо, – зверталася мама Артема до його батька, – та ж у Віри (матері Дарини) було те саме! Теж лишала Даринку своїй матері. Яка мати — така й донька.

– Виходить, я ще й винний, що взяв її? – бурмотів Артем, хоч знав, що батьки турбуються щиро.

– Не винний, а наївний, – казав батько. – Але нічого, синку, ти впораєшся. Ми поруч.

Коли одного вечора Артем сказав Дарині:

– Дарино, я більше не можу так. Ти просто тікаєш від нас. Якщо так піде — нам доведеться розлучитися.

Дарина байдуже знизала плечима:

– Та без проблем. Хочеш — давай.

– Я подам у суд і заберу Марту.

– Не треба ніякого суду, – холодно відповіла вона. – Я й сама все оформлю. Робіть, що хочете.

Вона справді написала відмову від будь-яких прав щодо дитини. Підписала легко, ніби отримувала посилку на пошті. А потім поїхала до своєї бабусі й більше не з’являлася.

Артем був приголомшений. Не тим, що залишився сам — він і так був майже один. А тим, як легко Дарина відпустила доньку.

– І добре, – сказав його тато. – Хоч потім аліменти вимагати не буде. А ми тобі допоможемо. Але, сину… подумай добре, як ти хочеш жити далі.

І Артем справді задумався.

Йому завжди подобалося село, де жив колись його дід. Там стояла порожня хатина — дерев’яна, з маленькими вікнами, літньою кухнею, старою грубою. Двір був зарослий, дах потребував ремонту, а в садку дичавіли яблуні, але в тій занедбаності було щось тепле.

– Я хочу туди, – сказав Артем батькам. – Там тихо. Там Марта зможе рости, не чуючи всього, що було тут. А я… мені треба відірватися від усього, переосмислити.

– Та ти ж у житті сапу в руках не тримав, – зітхнула мама. – Сину, ти міський хлопець.

– Навчусь.

– А на роботу як? Від нас це кілометрів сімдесят!

– У райцентрі влаштуюсь. Там водії всюди потрібні.

Батько трохи подумав і нарешті кивнув:

– Гаразд. їдь. Але спершу треба все там полагодити. Поки що ти не зможеш жити там з дитиною. Поїдеш кілька разів, залагодиш усе. Ми тут з Мартусею побудемо.

Роботи виявилося дуже багато. Вони з батьком їздили ледь не щовихідних: перекривали дах, вставляли вікна, лагодили водогін, ремонтували грубу.

Три роки минули швидко.

І нарешті, одного сонячного ранку, Артем повернувся в село не один, а з маленькою Мартою, яка вже вміла читати, зав’язувати шнурки й мала власні думки щодо того, яка сукня найкраща.

– Це наш дім? – вражено видихнула вона, побачивши охайний будинок з верандою та новою синьою хвірткою. – Справді наш?

– Наш, Марточко. Тут ми тепер житимемо.

– А бабуся й дідусь?

– Приїжджатимуть у гості. І ми до них.

Спершу Марта засмутилася: вона звикла жити у великій родині, де всі навколо, де шумно й весело. Але коли побачила просторий двір, гойдалку, яку він змайстрував, і сусідську дівчинку Лізу, що вибігла привітатися — одразу розцвіла.

У селі Мар­та почала ставити питання про матір. Вона бачила інших дівчаток — вони ходили з мамами за руку, разом пекли печиво, разом малювали.

Артем намагався говорити м’яко:

– Розумієш, мамі подобається зовсім інше життя. Вона любить подорожувати, багато гуляти.

– А чому вона нас не взяла?

– Там, де вона зараз, дітям буде складно. Тому ти живеш зі мною. І я хочу, щоб тобі було добре.

Час минав. Марта пішла в школу, і там її класною стала Софія — молода вчителька, спокійна, добра.

Симпатія між ними виникла швидко, хоч стосунків як таких ще не було. Просто між ними поставала якась м’яка теплота.

І ось одного дня сталося щось, на що Артем зовсім не чекав.

Коли він повернувся з роботи, відкрив хвіртку й зайшов у двір, то побачив Марту, яка розмовляла з вишукано вдягненою жінкою. На ній був світлий плащ, дорогі окуляри та туфлі, які ніяк не пасували до сільського подвір’я.

Артем не впізнав її одразу. Та коли підійшов ближче — серце наче стиснулося.

Це була… мати Дарини. Колишня теща — Віра Іванівна.

Стосунків між ними теплих не склалося. Вона завжди дивилася на Артема з іронією, мовляв, її донька могла б знайти когось «вигіднішого».

– Добрий день, Артеме, – сказала вона, знімаючи окуляри й посміхаючись так, ніби вони давні друзі.

– Як ви нас знайшли? – холодно запитав він.

– Треба — то знайдеш, – відповіла Віра. – Я приїхала побачити Марту. І, можливо, забрати її до себе на канікули.

– Марто, зайди, будь ласка, у дім, – м’яко сказав Артем. І лише коли донька зникла за порогом, він повернувся до Віри.

– Навіщо ви приїхали?

– Я вже давно живу у місті. Одна. І вирішила, що можу хоч інколи бачити онуку.

– Її мати не має жодних прав, – нагадав Артем.

– Це ж не робить мене меншою бабусею, правда? – усміхнулася Віра. – Та й Марта хоче поїхати.

– Що ви їй сказали?

– Лише правду. Що я її бабуся, а її мама… має своє життя. Але я хочу Мартою опікуватися. Хоч трохи. Я багато чого можу їй дати. А тут… – вона окинула двір поглядом. – Діра, а не місце для дитини.

Артем уже збирався відповісти різко, але за спиною почув голос доньки:

– Тату, ну пусти мене! Я ж тільки на місяць!

– Марто… – почав він.

– Прошу! – очі в неї світилися проханням і трохи образою.

Віра подала Артему записку:

– Це мій номер. Подумай.

Два дні Марта ходила похмура. Вона говорила мало, але з кожним годинами в її погляді росло одне й те саме слово: «чому?».

І тоді Артем здався. Набрав Віру Іванівну. Домовився.

Марта поїхала.

Коли автобус від’їхав, Артем відчув, як щось у ньому зламалося. Він стояв, мов укопаний, поки не пролунав жіночий голос:

– Ти б бачив свій вигляд, – сказала Софія, яка саме поверталася зі школи. – Що сталося?

Вони довго розмовляли того вечора. Софія сказала:

– Якщо ти не відпустиш її зараз, коли вона тільки вчиться довіряти світу, вона потім звинувачуватиме тебе все життя. Просто постійно телефонуй їй. І тримай ситуацію під контролем.

Артем слухав, і його поступово відпускало.

Перший тиждень Марта дзвонила щодня: розповідала, як гуляла містом, що бачила, що їла.

А далі її голос став тихішим.

Через два тижні вона сказала:

– Тату, можна я додому?..

Артем одразу зателефонував тещі.

– Приїдь і забери, – коротко відповіла вона. – Я не маю часу.

Довелося брати відгули і їхати.

У поїзді назад Марта сиділа біля вікна й мовчала.

– Щось не так? – тихо спитав Артем.

– У бабусі спочатку було весело, – сказала вона, не відводячи погляду. – Але швидко стало сумно. Вона кричала, що я заважаю. А потім сказала… – Марта ковтнула. – Сказала, що від мене втомилася. І завжди зайнята. І їсти вміє готувати так, що несмачно… Я дуже хотіла додому.

Вона подивилася на Артема і додала:

– Значить, у мене одна бабуся.

Після цього в Артема в душі постав остаточний кордон. Усі стосунки з колишньою родиною були завершені.

Життя почалося ноново. Поруч була любляча донька і віддана дружина Софія.