Сказали, що навіть не засудять якщо почну шукати рідного батька – це моє право. Я просто не знала, що думати, що казати. Ступор.
Всю ніч провела в роздумах і не могла заснути. В голові каша. Рідний батько? А який він? А раптом шкодує про минуле? Раптом буде мені радий, якщо я його знайду? А якщо не буде? Хвилювалася, думала:
“Ну чому я? Чому це зі мною сталося? Все ж було так добре… Все хороше було обман і ілюзія? Ми не сім’я?”.
А потім… а потім я почала згадувати…
Я згадала, як тато сидів до першої години ночі роблячи зі мною вироби в садок, коли мама була на зміні.
Згадала, як потайки від мами ми їли на кухні в темряві цукерки.
Згадала, як в гаражі його друга, поруч з яким я гуляла поки тато допомагав, я раптово забігла всередину, а на мене полетіла розпечена до червоного залізна арматура… Татко схопив її рукою. Наслідки очевидні. Зате я ціла.
Згадала, як на кожен день народження, з тих що пам’ятаю, він дарував мені хай і невеликий, але гарний букетик. Приносив його прямо до мене в ліжко з самого ранку, але ж якщо мені рано в школу – він в 6 ранку за ним бігав в квітковий магазин.
Як він, вміючи готувати тільки пельмені і яєчню, навчився пекти мій улюблений торт, тому що його постійно не було в магазинах (перші спроби були поганенькі, м’яко кажучи, але він не здавався).
І вранці я прийшла на кухню, коли тато пив каву, побачила той самий шрам на руці від опіку, обняла і сказала, що іншого тата у мене немає і бути не може.
Ні, ця новина не пройшла безслідно. Вона дала мені зрозуміти як сильно я люблю маму з татом, і як сильно люблять мене вони…
Автор: Samyy sik..
Фото ілюстративне.