Коли мені стукнуло сорок три, то я відчула, що мені нема місця в квартирі. Ні, мене любили діти і чоловік, я любила їх, але от фізично я не мала де притулитися. Кухня у нашій хрущовці була три на два, якраз, що сісти і ліпити вареники.

Так я й знімала стрес, сиділа на кухні перед маленьким телевізором і ліпила вареники, пельмені та картопляники.

Смажила і пражила, варила і тушила, пекла і запікала.

В одній кімнаті чоловік дивився телевізор, йому не треба було заважати, в іншій були діти, які так само чубилися, хто що має дивитися.

А мені так захотілося свого кутка і так мене в село потягнуло, ви собі не уявляєте. Я не знаю чого, але я почала переглядати у вільний час продаж будинків біля міста, в селах що поблизу. Так, щоб пів години на автобусі і свій поріг, свій газон, своє велике вікно і кухня, де можна хоч танцювати.

І така хата знайшлася, з виду не хороми, але за таку ціну, то наче знахідка.

Одного вечора я простягла оголошення чоловікові:

– Коля, діти виростуть і оженяться, то треба думати про дачу. Дивися, який я варіант знайшла і ціна смішна.

– Я замолодий в землі порпатися, – навіть не глянувши сказав чоловік.

Мені аж дух перехопило.

– Знаєш, любий, ти зекономив на квітах за все наше спільне життя, то міг би й купити мені цей будинок.

– Олю, чого ти завелася? За таку ціну там або підлоги нема, або дах протікає. Я не хочу потім в десять разів більше вкладати.

Я пішла на свою тісну кухню, а перед очима був той будинок. Я відчувала, що там моє місце.

А одного дня я не витримала і поїхала туди. Буяло літо, хата була на самому початку села, оточена садом, внизу текла річка. Я вирішила зайти на подвір’я, хвіртка була звичайна, на гачку, на подвір’ї давно нікого не було, бо навіть стежка травою поросла. Трава по коліна. А в ній і іванок, і конюшинка, і ромашка. Запах такий, що аж в голові паморочилося.

Я вдома. Я це чітко знала.

Вирішила піти до сусідів та розпитати, що то за люди хату продають.

Але ті не хотіли балакати, сказали, що нічого не знають і закрили переді мною ковані ворота.

Назад я їхала уявляючи, як я там живу, як ходжу босоніж по траві, як сиджу на порозі прохолодним вечором і чекаю дітей.

Одним словом, я сказала чоловікові, що або ми купуємо ту хату, або ми купуємо ту хату. Мене перераджували всі родичі. Моя мама зі мною говорила і тато, але я наполягла аби ми поїхали її подивитися.

Подзвонила до власників, щоб влаштували огляд будинку, то були люди мого віку, які колись тут жили. але я не бачила на обличчях цих людей ніякої теплоти від цього місця.

Тато обійшов хату, виліз на горище, подякував, а по дорозі мені сказав, що не розуміє, чому так дешево, бо хата добротна.

Це зняло з моєї душі тягар, а тато сказав, що може дати частину грошей на цю дачу.

– Колись і нас запросиш відпочити.

– З задоволенням.

Ось так я стала власницею дачі, але мій ентузіазм не розділяв чоловік і діти. Ледве я їх впросила мені помогти побілити та пофарбувати все.

– Я тебе перший і останній раз везу машиною, – сказав чоловік, – дорога погана і я не хочу ще машину нову купувати.

– Добре.

І так я стала їздити на дачу сама, як тільки випадала нагода. Чоловік не хотів зі мною господарювати, йому не потрібні були ні яблука, ні груші, які росли в саду, ні річка дітям.

І така їхня вперта реакція, а далі дощова осінь змусили мене не так часто бувати в хаті, як я хотіла.

Я ще приїздила пару разів, відпочивала душею, приїздила з подругами на дівич-вечір, а далі все.

Приїхала я взимку і очі забула – стежка прометена, в хаті хоч і чисто, але я розуміла, що хтось палив піч. Я кинулася до сусідів чи хто кого не бачив, але ті й далі непривітно відповіли.

Я не хотіла лишатися в хаті і вернулася додому. чоловікові нічого не казала, бо він би мене не підтримав.

Але впросила подружку зі мною поїхати. Оксана бойова жінка, вона зазирнула і на горище, і в підвал, але ми нікого не знайшли.

Ще справляли Новий рік там, далі запахло весною і я знову поїхала, не знаю чого, але захотілося невеличку грядочку скопати і там посадити щось. Мені не вдалося багато зробити, я працювала у задоволення, а не на мус.

Коли приїхала на наступні вихідні, то знову була вражена – були скопані акуратні дві грядки, полагоджено хвіртку, в купку зібрано опале листя з саду і обори.

Спочатку я злякалася, але потім подумала, що той, хто так любить цей будинок, не може мені зробити щось зле.

Я вирішила написати записку.

«Хто б ви не були, але я рада, що ви допомагаєте мені з домом. Було б добре підгострити сапи та лопати»

На наступні вихідні мене чекали гострі сапи і лопата та записка: «Я дякую вам за довіру. Будьте певні, що я до вас з найкращими намірами».

Я розказувала подругам про те, що діється, вони казали, що я листуюся з домовиком, мама і тато казали освятити хату, а чоловікові я нічого не казала.

Так я й господарювала з невідомим помічником: обора була покошена, хата провітрена, город зеленів.

Мені було дуже цікаво, хто це, але я не наважувалася запропонувати зустріч. Коли знову настала осінь, то я написала вкотре: «Можете забрати яблука, мої не хочуть такі їсти».

Відповідь була розумною: «Я зірву їх і покладу в погріб, вони дуже смачні взимку, повірте».

Отже, ця людина тут жила! Виходить, що це колишній хазяїн не може забути рідний дім. Але ж ті люди, які продавали хату геть нею не дорожили.

Відгадка була несподіваною: я прихала серед тижня і застала на подвір’ї старшого чоловіка, він був старшим за мого батька.

Ми стояли мовчки.

– Я Оля, – сказала я.

– Я Степан Іванович, – сказав чоловік, пильно на мене дивлячись.

– Рада вас бачити.

– І я,- усміхнувся чоловік, – я піч натопив, ходи до хати та поговоримо.

В хаті було тепло і затишно, чоловік роззувся і пішов на кухню ставити чайник.

– Я стараюся приїхати серед тижня. Знаю, що ти тільки на вихідні приїжджаєш, тому думав, що ще не скоро зустрінемося.

– Ви колись тут жили?, – спитала я.

– Так, тут мої батьки жили і я жив з дружиною та дітьми.

Він налив липового чаю і почав свою просту оповідь.

– Як стукнуло нам по сімдесят з дружиною, то вона захотіла переїхати до дітей, щоб ті нас доглядали. Я був проти, я місто не люблю, надто шумне. А вона вперлася і все, хочу їхати і ти мене не зупиниш. Я й погодився. Діти добре про нас дбають. Я не маю на що жалітися, але то не село, розумієш, нема простору, нема свого нічого. Марії добре там, а я не можу. Я ще приїздив сюди, але вона закомандувала на дітей переписати хату, а ті й продали її. Я то все відлежав, як вони сказали, що хата більше не моя. Я мав подивитися, хто там господарює і приїхав в село, а тут ти виходиш та йдеш до моєї хати. Я лиш побачив її здалеку і вже мені легше стало.

А потім осінь така довга, я не моду в тій квартирі бути, от і наважився приїхати. А ти ні листя не загребла, ні вікна відкрила, хата хоче повітря. От я й став господарювати, тебе ж довго не було, а я приїду на день і назад, і вже мені легше.

Він закінчив розмову з такою надією, що я зрозуміла – ми обоє любимо це місце і в ньому треба підтримувати життя.

Отак ми двоє тут господарюємо, батьки мої теж вже знайомі зі Степаном Івановичем, але ми так ні разу не бачили пані Марію. Видно, вона не має ніяких теплих спогадів про це місце.