– Це моя мама і її була воля остання аби я отримав її хату, а не ти! Я її син! Ти совість взагалі маєш?

Він де мене бачив, там мені за цю свекрушину хату казав.

– Доню, та відступи, треба тобі та половина, – вже мене мама просила, – аби він тебе так по селі славив? Будь мудра, поступися.

– Якраз, мамо, через те, що я всі ці двадцять років поступалася, то тепер зі мною так і обійшлися, більше такого не буде.

А тепер послухайте іншу сторону медалі. Почну зі свекрушиної хати, бо ми родом всі з одного села, батькам давали в місті квартиру, то вони в місті й жили, але потім, коли вже можна було всюди їхати, то поїхав Василь, мій свекор, аж у Америку і там практично безвилазно пропрацював до кінця свого. Приїздив він сюди на наше весілля і як в сина був випускний в школі, то дідусь попав на нього. І все. Двічі за своє життя людина приїздила з заробітків додому. А от свекруха вирішила, що вибудує в селі хату та таку, щоб всі навколо … милувалися.

І отак ми з Романом жили в її квартирі в місті, а вона будувала свою хату мрії. Знаєте, там все було в мармурі та дубі, люстри велетенські, дзеркала, я жартувала, що таке враження, що ми маємо в родині депутата.

Звичайно, що такі статки шкода було отак комусь віддавати, свекруха казала, що хоче аби її гарно заходили, тому вирішила перестрахуватися і уклала зі своїм сином договір довічного утримання. Але я собі думаю, що то вона просто так зробила, бо по заповіту там щось дорожче буде з податками чи що, не буду стверджувати, але ось таке сталося.

А тепер переходимо на нашу з Романом родину. одружилися молодими, думали, що кохання і так буде завжди, але. Справа в тому, що мій чоловік звик, що великі гроші тато просто передає і працювати на роботі з восьмої до шостої за рази меншу зарплату він не хотів. Нічого руками робити теж не хотів, казав, що не треба брати важкого в руки і дурного до голови.

Поки ми були удвох, то наче нам грошей ставало, але як пішли діти, то стали в нас в домі такі розмови, що ворон на хату не сідав. Ще би з однією дитиною я пішла в село до матері, але з двома? Та й що люди подумають? Треба з усім миритися – ось так я собі подумала і пішла на роботу сама. Роман водив дітей в садок, забирав і був у бізнес-планах. Я приходила додому з сумками, бо працювала на базарі і куховарила.

Гроші й мене були, бо хоч робота й важка, на вулиці в сніг і дощ, але дохід був. Та й я без шкідливих звичок, надійна, чом би й мене не преміювати?

Спитаєте, як то чоловік на батькові гроші жив, але то вже тих грошей аж так не було, а бізнеси його один за другим зникали, ще й мені приходилося його втішати, переконувати, що він найкращий, просто не його зараз час.

Свекруха знала, як ми живемо, але вважала, що в іншої жінки все було б набагато краще:

– Дали ми вам все – є де жити і грошима помагаємо, а у вас все як у прірву.

Так, якщо зауважити, що чоловік мій хотів їсти не картоплю з кефіром, а рибку та м’яско.

Та й вона не дуже часто нас навідувала, бо ж у неї була вічна будова і прибудова, далі ремонт і покращення планування…

І ось свекра не стало раптово в Америці, їхати по нього ніхто не хотів, бо не знав як, а ті люди, що з ним були казали, що можуть його відправити, але то коштує тисячі. Тоді свекруха й сказала аби передали просто урну і все, бо й так навіть це в копієчку влітає.

А далі саму свекруху раптово розслабило, що прийшлося мені переїхати до неї в село і її глядіти.

– Романе, йди вже щось заробляй, бо ж на які гроші матір піднімемо! Або ти її доглядай, а я йду на свою роботу.

– Ні, ти гляди, я піду.

І отак він на роботу, син старший поступив і вчився, а донька закінчувала школу. І отак ми жили ще п’ять років і в свекрухи не було ніяких покращень, зате в мого чоловіка виявилися – поки я в селі коло його матері, то він собі знайшов нову любов. І то таку, що вже й про розлучення мова.

Я не знаю чи то на цій ноті чи так мало бути, але тут і свекрухи не стає. А далі ми ділимо майно і я маю бути благородна та лишити дитинці хату. А ви б на моєму місці залишили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота