Це був наш день, наше срібне весілля, але я чомусь весь ранок не могла відірвати погляду від цих троянд. Величезний оберемок, важкий, ароматний. Дмитро приніс їх ще вдосвіта, поставив біля ліжка без промови, просто торкнувся моєї руки. Він завжди був такий.

Двадцять п’ять років тому я точно не сподівалася отримати такий букет від нього. Тоді моє життя було схоже на суцільну чорну смугу, а в голові був Микола.

Микола вчився далеко, у столиці. Він присилав мені листи — довгі, на три-чотири аркуші, списані дрібним каліграфічним почерком. Він називав мене своєю музою, писав про «світло наших душ» і про те, як ми будемо гуляти парками, коли він повернеться.

А Дмитро… Дмитро був іншим. Його в інституті всі побоювалися. Син великого начальника, він їздив на батьковій машині, тримався зухвало і, здавалося, не мав жодних турбот. Він був крутим хлопцем, грозою району. Наше знайомство почалося зі сварки в коридорі, коли він спробував мене перехопити між парами.

— Куди поспішаємо, Тамаро? — гукнув він тоді, підморгнувши своїм друзякам.

— Тобі-то що? — я навіть не зупинилася. — Відійди, Дмитре, мені не до тебе.

— Ого, яка колюча. Може, підвезти?

— Собі допоможи, — відрізала я.

Я тоді дуже потребувала допомоги. Але точно не від нього. Мама злягла, спочатку ще родичі помагали і багато, але минуло два роки і мені почали натякати на те, що варто продати двокімнатну квартиру та перебратися в меншу, бо вічно помагати ніхто не буде.

Коли мене зачепив Дмитро, то я вся паленіла, адже була певна, що він бере мене на кпини: мої старі туфлі, мамину сукню і відсутність макіяжу.

Він справді все це помітив, але потрактував по-своєму.

Якось я йшла з магазину, коли почула, як мене гукають. Це був голос Дмитра і я точно не хотіла з ним спілкуватися.

– Томо, ти гаманець забула, – нарешті наздогнав мене він.

– Ой, – я геть не злякалася, адже в ньому було майже порожньо, – Дякую.

Він провів мене до дому мовчки і я не заводила розмову. А з того дня почала знаходила гроші в своїй сумці. Просто в сумці, серед конспектів. Згорнуті купюри, перехоплені гумкою. Я спочатку жахнулася, думала — підкинули, щоб підставити. І хто міг собі таке довзолити? Точно він!

Одного разу я його виловила біля входу.

— Це твоє? — я простягнула згорток.

Дмитро навіть не глянув на гроші. Сперся на стіну, засунув руки в кишені.

— Твоє. На ліки.

— Я не візьму. Ти хто мені такий?

— Ніхто. Просто купи ліки, Тамаро. Не дури.

Він розвернувся і пішов. А ввечері я знайшла на порозі пакет. Там були продукти: масло, м’ясо, фрукти. І так щотижня.

Він не стукав у двері, не чекав подяки. Просто клав і йшов.

Коли мами не стало, Микола прислав листа. Дуже красивого. Писав, що «прощання — це таїнство», і що він «скорботно мовчить разом зі мною». Але він не приїхав. Сказав, що сесія, що він не може кинути навчання, бо це наше майбутнє.

Дмитро теж не прийшов. Похоронами займалася тітка. На поминках вона мені сказала:

– Добрий у тебе хлопець, стільки грошей дав, що на все вистачило. Сподіваюся, зустрінемося на весіллі.

Я дар мови втратила. Не знала, що й робити, але він був вже в моєму серці, велика вдячність до нього.

Коли Микола дізнався, що я виходжу заміж за Дмитра, він прислав останнього листа. Там уже не було про муз. Він обізвав мене меркантильною. Написав, що я корислива, що продала наше «велике кохання» за гроші багатого татусевого синка. Що я вибрала легкий шлях.

Я тоді навіть не плакала. Я дивилася на Дмитра, який у нашому старому дворі лагодив паркан, і знала: мій вибір був не про гроші.

— Про що думаєш? — Дмитро підійшов ззаду, обійняв мене за плечі.

Я притиснулася до його піджака.

— Про те, що ти багач, Діма.

Він хмикнув, певно, згадавши свою молодість.

— Та яке там… Звичайний пенсіонер майже.

— Ні, — я розвернулася і подивилася йому в очі. — Ти завжди був багачем. І справа не в твоєму татові чи статках.

Він нічого не відповів, лише міцніше стиснув мою руку. Нам не потрібні були слова. Двадцять п’ять років тому він довів свою любов справами, і з того часу нічого не змінилося.