Дві сусідки, Емілія Петрівна та Клара Зіновіївна, й подумати не могли, що доля викине такий фортель в їхньому житті. Дві жінки були з різних прошарків, одна працювала головною бухгалтеркою на заводі, мала квартиру – повна чаша, жила для себе і свого задоволення. А інша мала дітей, чоловіка що за копійки працював на тому ж заводі, сама в поліклініці санітаркою пропрацювала роки.

Обидві жінки були своїм життям не вдоволені, вірніше, тим, яке у них сталося зараз.

Емілія Петрівна, жінка років сімдесяти, з акуратною зачіскою і завжди нагладженою сукнею, була втіленням самодостатності. Вона досягла багато чого в житті, стала головним бухгалтером у великій компанії, правою рукою директора. Її двокімнатна квартира сяяла чистотою, меблі були добротними, а на чорний день відкладено чималу суму.

У неї було все, крім одного – сім’ї. В юності, надивившись на сварки батьків, вона вирішила жити самостійно, ні від кого не залежати. І ось тепер, у свої неповні сімдесят п’ять, її життя здавалося пустим, незважаючи на всі успіхи. Поїздки з подругами набридли, сили вже не ті, а самотність тиснула, немов важкий камінь.

Її сусідка, Клара Зіновіївна, була повною протилежністю. Її волосся завжди було трохи розпатланим, а фартух – трохи в борошні. Її життя було сповнене метушні, турбот, скарг, але ніколи не було самотнім. Вона завжди щось готувала і мріяла, коли нарешті це кухонне заслання скінчиться. Проте, дорослі діти все одно приводили їй онуків, особливо часто це робив син Андрій. Тому думати жінка могла лиш про те, як на свою пенсію прогодувати двох онуків, адже син «забував» залишати матері гроші на продукти.

“Мамо, та вони їдять, як пташки, чесно! У Вічиної мами були, так вона їм тільки вівсянку варила і макарони з молоком. Це ж корисно! Ти знаєш, ми з Вікою зараз на великому проєкті, грошей обмаль, а ти нас виручаєш, як завжди. Це ж і твої онуки, врешті-решт!” – Андрій це вимовляв на одному подиху, цілував матір і швидко зникав.

Клара Зіновіївна довго бурчала, скаржачись самій собі: «Знову підкинули! Ніби я тут безкоштовний дитячий табір і пральня! Мишкові штани порвані на колінах, Оленці сукня мала, вже як туніка! Мені що, свій мізерний пенсійний фонд на їхній гардероб витрачати?»

Коли вона скаржилася Емілія Петрівні, та лише кивала, погоджуючись із важкими часами. Але в душі Емілії палав вогонь заздрощів. Вона мріяла про ці бурчання, про ці “проблеми”, бо вони означали одне – бути потрібною.

Одного разу Емілія Петрівна, не витримавши, вирішила запросити маленьких гостей до себе. Не так, щоб виручити сусідку, а для того аби показати, що у неї гостювати набагато приємніше.

Мишко, побачивши блиск в ідеальній квартирі, спершу злякався. Але потім його очі прикипіли до високої полірованої полиці. Там стояли не просто машинки, а колекційні моделі з рухомими дверцятами та крихітними деталями, та порцелянові ляльки у вечірніх сукнях.

“Ох, бабусю Еммо, а… а це справжнє? Можна подивитися?” – Мишко затамував подих.

Емілія Петрівна, яка завжди боялася, що її ідеальний порядок порушать, несподівано для себе сказала: “Звичайно, сонечко. Це мої скарби. Але сьогодні ти можеш вибрати одну машинку і гратися нею прямо тут, на килимі. Тільки обережно”.

Мишко вибрав маленький червоний кабріолет. Він сів на килим і почав гратися.

Потім було чаювання. Емілія Петрівна, на противагу Кларі, яка готувала звичайні пироги та сирники, подала ексклюзивні тістечка з дорогої кондитерської, а замість простого чаю – індійський з бергамотом та вершками, і, головне, італійську салямі для бутербродів.

“Бабусю Мілько, а це не просто бутерброд, це… це немов у гостях у президента!” – вигукнув Мишко, насолоджуючись ароматною ковбасою.

Оленка, яка завжди була сором’язливою, дивилася на ляльку в білій мереживній сукні. Емілія Петрівна це помітила і тихенько сказала: “Олено, ця лялька – з Парижа. Вона не для ігор. Але я маю набір для рукоділля – французькі нитки, бісер. Хочеш, я навчу тебе вишивати мініатюрні квіти для її сукні?”

Оленка вперше підвела на Емілію Петрівну очі, повні захоплення: “Бабусю Еммо, це було б дивовижно!”

Коли діти пішли, Емілія Петрівна залишилася сидіти, прислухаючись до тиші. Її серце співало. Вперше хтось назвав її “Бабусею” і не тому, що вона була чиєюсь матір’ю, а тому, що вони самі так захотіли. Вона відчула, що потрібна комусь і це було неймовіно приємне відчуття.

Клара Зіновіївна спершу не надала цьому значення. Але коли Мишко і Оленка почали проситися до сусідки одразу після приїзду, її бабусине серце сповнилося ревнощів.

“Бабусю Кларо, а можна ми до бабусі Емми? Вона обіцяла показати, як виглядає справжній космічний корабель, а ще в неї є шоколадні трюфелі!” – лепетав Мишко.

Клара Зіновіївна відчула, як її щоки палають. Вона, господиня, яку завжди хвалили за випічку, програє на полі бою кулінарії!

Вона перестріла Емілію Петрівну на сходах.

“Ти чого, Мілько, моїх онуків переманюєш?” – Клара Зіновіївна говорила гучним, майже крикливим голосом. – “Ти думаєш, що я їх не годую? Що ти їм в голову вбиваєш про своїх “колекційних роботів”? А твоя італійська салямі, за яку цілий пенсійний можна купити? Це не любов, це підкуп!”

Емілія Петрівна, спокійна, як айсберг, відповіла: “Кларо, ти готуєш свої корисні каші і локшину. Я ж даю їм смак іншого життя – те, що вони не бачать щодня. А якщо тобі так прикро, то ти теж можеш купити їм щось незвичне, а не тільки бурчати, що їх тобі знову підкинули!”

Цей була справа честі і Клара готувалася до реваншу.

Вона тиждень не заходила до сусідки. Замість звичайного супу зварила борщ за старовинним полтавським рецептом з копченими реберцями, а замість пирогів спекла багатоярусний медовий торт, прикрашений кремовими трояндами.

Але і Емілія Петрівна не здавалася. Вона замовила доставку іграшкового залізничного набору з дистанційним керуванням, розклавши його прямо у вітальні. Її новий козир – розваги.

Онуки тепер жили за подвійним розкладом: у бабусі Клари – гарячий, наваристий обід, бабусина казка і міцні обійми. У бабусі Мільки – гра в залізницю, екзотичні фрукти та уроки вишивання. Обидві бабусі змагалися, але вигравали поки діти.

Змагання тривали місяць. Втома від змагань і тиша після чергового від’їзду онуків почали тиснути на обох. Емілія Петрівна, згадуючи слова Клари про підкуп, відчувала провину. Клара Зіновіївна, бачачи, як яскраво засяяли очі Емілії, коли вона була з дітьми, відчувала жалість.

Одного ранку, коли Емілія Петрівна сиділа у своїй ідеальній тиші, раптом пролунав дзвінок. Вона відкрила двері.
Перед нею стояла Клара Зіновіївна. Але не сама.

“З днем народження, Еміліє,” – Клара Зіновіївна простягнула їй велику, свіжоспечену плетенку з маком і горіхами. –

“Мишко та Оленка просили тебе привітати. Я подумала… ми ж сусіди. Вибач мені за мої ревнощі. Мені стало шкода, що ти така сама… самотня”.

Емілія Петрівна, яка давно не святкувала свій день народження, відчула, як горло стискається від сліз.

“Ох, Кларо! І ти мене вибач. Я не хотіла тебе образити, ти права, це був підкуп. Я просто хотіла відчути, що таке… мати родину,” – Емілія Петрівна обійняла сусідку.

З того дня їхня “битва” перетворилася на спільний штаб. Вони почали разом готувати онукам, разом водити їх гуляти. У Мишка та Оленки з’явилася немовби одна, але подвійна бабуся. Вони отримали і галас, і тепло, і ексклюзивні подарунки.

Коли Оленці виповнилося вісімнадцять, і вона вступила до університету в рідному місті, Емілія Петрівна вже була зовсім старою, але щасливою. Вона була впевнена: якби в неї були рідні онуки, вони не були б кращими.

Вона заповіла свою ідеальну двокімнатну квартиру Оленці, сказавши: “Моя мила, ти наповнила мій дім життям. Тепер цей дім – твій. І не смій жити у ньому сама”.

Емілія Петрівна прожила довге життя. Оленка, коли вийшла заміж, оселилася з чоловіком у тій квартирі. Емілія Петрівна навіть поколихала на руках свого правнука, якого назвали… Петриком. Вона ж давно вже вважала їх усіх рідними, а Клара Зіновіївна стала її найкращою подругою, з якою вона доживала свої дні, п’ючи індійський чай і бурчачи на погоду.

Кінець битви виявився тріумфом: любов перемогла самотність, а дружба – ревнощі.