Я багатьом хлопцям відмовляла, хоч і не красуня писана. Але той випадок засів мені в голові й донині, а роки відтоді пролетіли й воронами, й лелеками…

Василь був моїм однокласником, ми бавилися разом на вигоні, разом гусей гнали додому. Коли підросли. То вже могли й череду разом пасти, Василь завжди мені казав: давай обоє відпасемо спочатку мій день, а потім твій.

І ми пасли, бо що то була за робота – лежиш та лише погукуєш на корів, а як прийдеться бігти, то у Василя на такий трафунок пес Вівчур. Так і називався це недо вівчар Вівчуром.

То було якраз такого дня, коли ми мирно пасли корову як налетіла раптова злива і гримоти та блискавки сполошили худобину, і не поміг ні Вівчур, ні наші патики – корова бицкотом гонила додому, а ми захекані бігли далеко позаду.

Грім лупив все ближче і ближче, і ми обоє стали під дубом, що починав нашу вулицю, але до хат не давали дійти блискавиці.

Я тремтіла від холоду і страху, бо блискавка, то не жарти.

– Не бійся, – сказав Василь, хоч так само тулився до мене, – Сюди не влучить. Мене блискавка боїться. Я тобі розказував як переді мною вдарило і позаду, а я неушкоджений. Як будеш коло мене, то не вдарить.

– Добре, – сказала я.

– Я тобі серйозно кажу, – поважно вже говорив Василь, – як будеш коло мене, то будеш в безпеці. Можеш, навіть, заміж вийти за мене. Я не проти.

– Та нам по дванадцять!, – здивувалася я, – Тим більше, треба виходити заміж за старшого хлопця.

– Чого?, – спантеличився Василь.

– Так всі кажуть, Василю, – закотила я очі, немов він питає не мале дівча, а вікову бабцю.

Василь відмови не прийняв, але ми й далі ходили в школу та ділили з ним батьківські завдання, він завжди мені допомагав і батько вже жартома називав його зятем, від чого Василь червонів і ще старанніше робив роботу.

Але молодість заграла в мені зовсім по-іншому, купилася на гарні слова, а не вчинки і вискочила заміж. Василь так і не женився.

А я й дітей на світ привела, й розлучилася. Скніла на аліментах, а потім батрачила на заробітках в Італії.

В п’ятдесят вирішила, що вже з мене досить і вернулася в батьківську хату.

Чесно скажу, що думала про Василя, думаю, може зійдемося хоч на старості. А що? Він сам і я тепер сама, хати й далі стоять поруч. Ми б і далі гонили корів на вигін та ховалися під нашим дубом.

Знаєте, я чогось те освідчення сильно запам’ятала, хоч воно й було й дитиною сказане. Кожного разу. Коли чоловіки намагалися мені подібне сказати, переді мною виринав хлопчина, по його лиці котилися краплі дощу чи то вже були сльози?

Я вернулася додому попри все, попри те, що тепер усі тікають, але я мала бути вдома. Приїхала така вся щаслива, що їхала мало не в порожньому бусі і мала, де тримати сумки.

Заїхала до мами та вивантажила всі свої італійські статки. Мої були страшенно раді. Сіли за стіл, все розпитують та розказують.

Коли пройшла та перша радість і перейшла мова за село – хто, що та як, вони якось так притихли, а тоді мама каже:

– Доню, завтра Василя привезуть зі сходу…

Тої ночі я не могла заснути, гроза люта лупила по селу зливою і вогняними батогами блискавок.

Я вирішила першою зустріти Василя біля нашого дуба, тому купила свічку і пішла за село. Мені здається, що тут не змінився ні кущик, ні камінчик – все було, як я давно залишила. Не було лише Василя.

Навіть калюжі були такого ж розміру і на тому ж звичному місці. Я йшла і йшла, але дуб все не виднівся.

«Невже його якась капость зрізала», – думала я і вже просто бігла, щоб побачити хоч пеньок.

Певно, блискавка влучила у нього цієї ночі.

Я стояла і плакала.

Невже бувають такі збіги в житті чи й направду блискавка його оминала до пори до часу?

Фото Ярослава Романюка.