— Мамо, тато сказав, що ми до бабусі Олени на дачу поїдемо на вихідні! А там є дитячий майданчик? — вигукнула Аня під час прогулянки, видавши батькові плани. Плани, про які він навіть не заїкнувся дружині.

— Коли тобі тато це сказав? — Олена підняла брови.

— Не пам’ятаю… може, вчора. — Аня глянула на маму. — А на дачі буде весело?

— Донечко, я взагалі не знаю, чому тато так сказав. Давай ми про це пізніше поговоримо, — тактовно відповіла Олена, хоч усередині все кипіло. Її чоловік, Андрій, знову щось надумав. Зробив по-своєму, як йому здається, правильно. Як краще. Але не для Олени.

Ввечері, коли донька вже спала, Олена підійшла до чоловіка й поставила пряме запитання:

— Чому ти сказав Ані, що ми їдемо до твоєї матері на дачу?

— Бо вона питала про бабусю. Дитина сумує.

— Ага… І ти вирішив так від її запитань відмахнутися? Значить, ця відповідь нічого не важить?

— Чому? Я сказав, як є. Мама теж сумує, чекає нас у гості.

— Ми можемо з нею в місті зустрітися. Зовсім не обов’язково волочитися на дачу.

— Мама на нас розраховує. На нашу допомогу. Я вже сказав, що ми приїдемо.

— Я не хочу їхати, Андрію, почуй мене! — Олена стояла на порозі кухні, стримуючись, щоб не підвищувати голос.

— Ти знову за своє, — зітхнув чоловік утомлено. — Це дача, Олено, свіже повітря, рідні люди!

— Твої рідні, Андрію, не мої! — з гіркотою уточнила вона. — Я втомилася вдавати радість від ваших шашликів, грядок і свіжого повітря! Мені це не потрібно. І донька ще маленька. Мало що може статися станеться?!

— Мама чекає. Вона там усе підготувала, м’ясо замаринувала. Не можна її підвести, — відрізав він.

— Гаразд, тоді ми їдемо на добу.

— Я сказав, що ви з донькою залишитеся з першого по десяте серпня, — не відволікаючись від телефону, між іншим мовив Андрій.

— Ні. Якщо хочеш, залишайся хоч назавжди. Я на вашій дачі горбатитися не збираюся! — гаркнула Олена, забувши, що донька спить. На щастя, Аня не чула батьківської перепалки. Вона бачила яскраві, барвисті сни, і в її маленькому світі все було райдужно й чудово, чого не скажеш про світ дорослих.

Вранці суперечка батьків тривала. Але Аня, якій, як виявилося, тато пообіцяв якийсь подарунок від бабусі, сама зібрала свій рюкзачок і сказала мамі, що хоче їхати.

— Алло? Так, я приїду сьогодні о третій. Треба дружину й доньку відвезти на дачу. Ага, — чоловік розмовляв по телефону й, побачивши обличчя дружини, яка такого не чекала, поспішив виправдатися:

— Вас зараз відвезу на дачу до мами, без заторів, а сам приїду завтра. Треба на роботі дещо доробити. Мама вас чекає, давайте рухатися. Аню, ти готова до мандрівки? — запитав чоловік, запихаючи в машину пакети з гостинцями для матері.

— Так, таточку!

Олена хотіла заперечити, але погляд на маленьку доньку, яка радісно перебирала в рюкзачку свої іграшки, змусив її змовчати.

Дорога на дачу тягнулася безкінечно. Донька весело базікала на задньому сидінні, наспівуючи якісь пісеньки. Олена намагалася посміхатися, але всередині все стискалося. Вона почувалася заручницею обставин. У родині, де в неї не було права голосу.

***

Будинок свекрухи, Ганни Петрівни, стояв на околиці, майже в полі. Олена не любила це місце: мошки й комарі від невеликого ставка, запах старого дерева й відсутність зручностей — замість душу тазик, замість зручного туалету в хаті — сарайчик на краю городу.

— Чому ви не зробили туалет у хаті? — якось запитала Олена. Чоловік і свекруха подивилися на неї тоді, як на дивачку.

— Навіщо? Дача — є дача. Ми — не королі, можна й пройтися, — сказала тоді Ганна Петрівна. У Олени, яка звикла до міських зручностей, така відповідь викликала здивування. Гроші в свекрухи були, та й син, Андрій, непогано заробляв. Вони просто не розуміли, навіщо на це витрачатися. Краще поставити нову теплицю.

Те саме стосувалося й заміни меблів, ремонту в хатинці.

«Добре, хоч у хаті не піч, як у давнину, а нормальна плита», — подумки жартувала Олена, дивлячись на допотопну газову плитку й тазик, де свекруха прала речі. Везти на дачу пральну машинку-автомат вона вважала дурницею, хоч і жила все літо за містом. Так і прала в тазику…

— Ну нарешті, я вже думала, не приїдете! — фыркнула свекруха, зустрічаючи гостей.

— Мамо, я поїхав на роботу. Олена тобі допоможе з справами, — сказав Андрій і, вивантаживши речі, повернувся у місто.

— Бабусю, а це хто на фотографіях? — запитала Аня, заходячи в хату.

— Тато.

Олена вкотре відзначила, що на стінах і полицях — самі Андрієві фотографії: він у дитинстві, він у школі, він на випускному. Ні їхніх весільних фото, ні фотографій онучки. Нічого, крім Андрія та його мами.

— Аню, пограйся в саду. А ми з мамою підемо сумки розбирати й обід готувати.

— Я доньку одну в саду не залишу. Вона не звикла до такого, — сказала Олена.

— Ой, подумаєш! Що з нею може статися?

— Я не залишу Аню, — перебила Олена.

— Гаразд, тоді бери картоплю й відро з собою. Мені байдуже, де ти її чиститимеш, хоч на Місяці, — сухо сказала Ганна Петрівна, доручаючи невістці відповідальне завдання.

Поки Олена поралася з картоплею, Анюта бігала двором, збираючи якісь гілочки й травички. У хаті Ганна Петрівна розмовляла по телефону, як зрозуміла Олена, з сином.

— Так, добре, що доїхав. Молодець. Ні, завтра не квапся, як вийде, так і приїдь.

Олена відклала відерце. Вона чекала, що свекруха скаже щось на кшталт «вам з донькою привіт від тата». Але нічого подібного не пролунало. Чоловік просто відзвітував матері, забувши про дружину й доньку. А може, Олена просто себе накручувала.

— Мамо, я пити хочу. — Анюта прибігла до матері. Олена помітила, що дитина дивно чухає ногу.

— Що в тебе там? Іди-но сюди… — Олена придивилася й побачила маленьку, майже непомітну чорну цятку на нозі в доньки.

— Свербить… Комарик вкусив? — запитала Аня, Олена похитала головою. Це був зовсім не комарик.

— Боже, ні, ні, тільки не це, — зашепотіла вона, не знаючи, що робити, за що хапатися й як бути.

— Що в вас там? — незадоволено запитала Ганна Петрівна.

— Схоже на кліща, — тихо сказала Олена, намагаючись не видати свого стану й не налякати доньку.

Свекруха підскочила, почала ойкати. Правда, більше метушилася, ніж допомагала:

— Як можна було? П’ять хвилин на вулиці — і вже з пригодами! Ну що за мама така? Недогледіла!

— Мамо, а що зі мною не так? — злякалася Аня. — Що за кліщ? Це риба?

— Це такий… Такий як комарик, тільки трохи більший, — видихнула Олена. Тремтячими пальцями вона викликала таксі, щоб їхати до найближчої лікарні.

— Куди ви? Навіщо? Я зараз сама приберу, — раптом заявила свекруха, зрозумівши, що невістка збирається везти онучку до лікаря.

— Ні! Я чула, що треба лише у фахівця робити! — відмовилася Олена.

— Та годі, я котам прибираю раз-два! Нічого не станеться…

— Ганно Петрівно, Аня — не кішка, вона моя донька. І ми зробимо так, як я сказала.

— Ну як знаєте, якщо охота гроші витрачати на таксі, то їдьте. — Знизала плечима свекруха.

Олена написала чоловікові, але той не відповів на повідомлення. Сівши в таксі, Олена все ж зателефонувала йому.

— Що там у вас сталося? — запитав чоловік роздратовано.

— У Ані кліщ… — схлипнула вона. — Ми їдемо до лікарні…

— Ну раз уже їдете, що я зроблю? Їдьте.

— Може, ти приїдеш сьогодні? Андрію…

— Сьогодні я не можу, мене ніхто з роботи не відпустить через таку дрібницю! Гаразд, Олено, давай, мені треба працювати. Лікарі на те й лікарі, щоб допомагати. Я в цьому плані марний. — На тлі почулися якісь голоси, чоловік скинув дзвінок.

Олена вчепилася в телефон.

Він навіть не запитав, як донька. Де й як підчепила комаху… Йому було не до них.

На щастя, медсестра виявилася спритною, та й Аня трималася хоробро, а от Олена ледь не знепритомніла, коли їй принесли те, що треба було здати в лабораторію.

— Моїй донечці нічого не загрожує? Я бачила передачу, як люди…

— Пані, ну ви така цікава… Звідки я знаю, який він. Треба здавати на аналіз. У нас лабораторія зараз закрита. За дівчинкою спостерігайте. Якщо будуть симптоми, відразу приїжджайте.

На дачу вони повернулися, коли сутеніло. Нашвидку перекусили, і донька попросилася спати.

Тієї ночі Олена не склепила очей. Анюта тихо посапувала поруч, а вона ловила кожен її подих.

Андрій не передзвонив. Олена йому теж не дзвонила.

Ранок почався з сильного вітру. Олена ледве задрімала, як грюкнули віконниці. Потому настав справжній шторм.

— Доброго ранку. Треба все прибрати з саду: білизну, інструменти, раптом дощ… Іди, а то в мене на плиті молоко, — сказала свекруха, зайшовши в кімнату до Олени й Анюти.

Олені довелося встати й слухатися наказів Ганни Петрівни. Поки вона поралася в саду, Аня прокинулася й пішла до бабусі на кухню. Що сталося наступної миті, Олена пам’ятала смутно. Сильний гуркіт, тріск і дим із вікна хати. Як дізналася Олена згодом — дерев’яна хата не була захищена від негоди, громовідвід відсутній, тому блискавка влучила саме в неї. Сталося замикання й загоряння. Старе дерево спалахнуло. Олена кинулася в хату, кинувши чисту білизну просто на землю.

— Допоможіть! — гукала свекруха, бігаючи хатою й хапаючи якісь речі. Чомусь вона не подумала, що треба рятуватися й рятувати дитину. На лемент прибігли сусіди, хтось викликав пожежників. Олена ледве встигла вивести доньку й витягти кота. Ганна Петрівна ж подбала тільки про телефон і сумку.

На щастя, вдалося локалізувати пожежу власними силами — місцеві чоловіки загасили полум’я до приїзду пожежників. Хата вціліла, тільки обгоріла частина кухні.

— Як ви? Олено? Ходіть до нас, — хтось із сусідів запропонував допомогу.

А Олена тим часом думала про те, що було б, якби з ними був Андрій… Він би, може, відреагував швидше, загасив полумʼя одразу чи хоча б був поруч.

Але він так і не передзвонив їй із учорашнього вечора.

Коли пролунав дзвінок, Олена навіть здригнулася від несподіванки.

Але це був не її телефон.

На ґанку сусідської хати свекруха взяла слухавку й заговорила:

— Так, Андрію, все добре… Зі мною все гаразд… Не хвилюйся. Хата обгріла, але не сильно. Треба буде робити ремонт. Так, так, я встигла винести документи. Та не хвилюйся, сусіди допомогли. Від Оленки толку немає. Згоріло б усе, якби чоловіки не прибігли на мій голос. — Ганна Петрівна схлипувала в слухавку, запевняючи сина, що жива-здорова. Ні слова про Олену й про онучку.

Олена чула розмову, і їй стало не по собі.

Андрій знову подзвонив не їй. Не поцікавився станом доньки. Невже він не розумів очевидних речей?

Коли Андрій нарешті з’явився на дачі, спокійний, наче не їхня хата горіла того дня, Олена вже ухвалила рішення.

— Не знаю, як ти й твоя мати, але ми з донькою їдемо додому. Відвези нас.

— Олено, ну чого ти? Усі живі. Хата майже ціла. Що за емоції? Подумаєш, трохи пахне. Але ж вивітриться. Я ось купив фарбу, купив ароматизатор, який нейтралізує дим.

Вона мовчала, не вірячи, що Андрій настільки далекий.

— Гаразд, я викличу таксі. Треба було раніше це зробити, — пробурмотіла вона.

— Та ну! — Андрій розсміявся й хотів її обійняти. — Чого ти? Ніби кліщ Аню вкусив, а виглядає, що тебе.

— Правда, Олено, годі. Краще пензлика бери, будемо гар зафарбовувати, — втрутилася в діалог Ганна Петрівна. — Сьогодні нам усім доведеться спати в одній кімнаті, найвіддаленішій від кухні. Ну нічого, потіснимося.

Олена відступила.

— Не турбуйтеся, тіснитися не доведеться. Я подаю на розлучення, — сказала вона так спокійно, що Андрій аж очі витріщив.

— Чому?!

Вона подивилася на нього прямо:

— За те, що в твоїй родині я завжди була зайвою.

Анюта й слова не сказалаю. Поїхала з мамою в місто.

Збираючи речі, Олена натрапила на стару фотографію: вона, Анюта й Андрій на прогулянці в парку.

Анютка тоді тільки вчилася ходити. Вона тягнула руки до батька — а він стояв із телефоном біля вуха. Тоді йому подзвонила Ганна Петрівна, він не скинув, а так і стояв під час фотосесії, розмовляв із матір’ю.

Олена тоді віджартувалася.

А тепер побачила в цьому все їхнє життя.

Це не було помутінням на тлі останніх подій. Вона завжди почувалася зайвою в цій родині.

Коли народилася їхня донька, Андрій насамперед покликав до них свекруху «допомагати». Олена тоді мріяла про тихе щастя втрьох. Але в їхній хаті оселилася Ганна Петрівна — з вічними зауваженнями, порадами й незадоволеним мовчанням.

— Мама в мене особлива, — виправдовувався тоді Андрій. — Ти мусиш це зрозуміти.

«Зрозуміти».

Вона «зрозуміла» того дня, коли, повертаючись із пологового, він насамперед заїхав за матір’ю, щоб показати їй новонароджену онучку, а Олена, втомлена й бліда, сиділа в машині й чекала, поки Ганна Петрівна збере речі.

Вона «зрозуміла», коли на їхню річницю весілля він відвіз матір на важливе обстеження, зігнорувавши вечерю, яку Олена готувала весь день.

Вона «розуміла» й коли на свій день народження почула:

— Мамі треба подарунок вибрати, у неї теж день народження скоро.

Олена завжди поступалася. Завжди заплющувала очі.

Але не цього разу. Тепер у неї є донька. А от у чоловіка, здається, так і залишилася тільки мама. Єдина й така особлива.

Минуло кілька тижнів.

Андрій думав, що дружина повернеться. Сидячи на кухні в матері, він скаржився на Олену, щиро не розуміючи, що зробив не так.

А Олена?

Іноді Олена згадувала той серпень.

І жодного теплого слова. Жодної підтримки від чоловіка. Байдужість, на контрасті з турботою про матір.

Але все це тепер було в минулому. Тепер у її житті все було по-іншому.

Спочатку — вона сама.

Спочатку — її донька.

І тільки потім — увесь інший світ.