Кажуть, що чоловіки шукають жінку, яка буде схожа на їхню матір. Так це чи ні, але як побачив Сергій Інну, то одразу звернув увагу, що очі у неї сині, як у його матері. Тільки не зразу він зауважив, що геть по-різному дивляться ці очі на нього.

«А що, Сергійку, навіщо твоїй мамі ще батьківська хата? Продамо її та відпочивати поїдемо в Туреччину, я там ніколи не була. А так хочеться!».

Дивиться Інна у вічі чоловікові, і від цього ласкавого, усміхається ніжно і Сергій мліє. Хоча йому і некомфортно від думки забрати родинний дім у матері, Інна все розклала так переконливо, що й сперечатися не хочеться. І справді, навіщо матері у селі ще один дім, якщо у неї свій будиночок, хай і невеликий на дві кімнатки? Цього їй цілком вистачить. І Сергій погоджується.

Продав Сергій будинок, мати не заперечувала.

– Хай вам молодим принесе радість, – сказала.

Спершу він ховав очі від матері, а потім подумав: вона ж, здається, одразу погодилася, а вони відпочинуть, як люди, скільки того життя.

Коли йшов від покупців з грошима. То перечепився та впав. Мати підбігла: «Не забився, синку?»

Він підвівся, подивився в материні блакитні, як небо, очі… мати все зрозуміє, ніби не засуджує, адже в Сергія молода дружина – красуня.

Як тільки він побачив Інну, то одразу зрозумів, що хоче її за дружину взяти, одразу запропонував, але дівчина йому відмовляла і відмовляла, а він все одно приходив з подарунками та квітами, і таки через три місяці став найщасливішим у світі чоловіком.

Вони переїхали в місто, де у Сергія була своя квартира, молода господиня облаштовувала її під себе, а чоловік не шкодував грошей на її забаганки.

«А що, Сергійку, навіщо Марії Василівні такий великий город? Хіба вона з ним впорається… а земля нині в ціні», – Інна знову дивиться в очі Сергію, і говорить так проникливо і ніжно. – «Віддати землю в оренду фермерам, а матінці твоїй залишити маленький городик, що обгороджений, вистачить їй, нехай собі петрушку садить та помідори, у неї вік вже не той… А нам хоч якась копійка буде на допомогу».

Задумався Сергій, хотів відмовити, але дивиться на дружину: ніби має рацію. Частина землі взагалі не засіяна, та й сад там великий… нехай люди за гроші користуються.

«Ну, якщо треба, синку, значить, нехай так і буде», — погодилася Марія Василівна.

«Ну, от і добре, сиди, у вікно дивись, відпочивай», — порадив син, зрадівши, що розвантажив матір від непотрібної роботи.

Якось пізно восени застудився Сергій, на будові працював і зліг хлопець з високою температурою. А потім і зовсім до лікарні відвезли. Важкий був дуже, коли очуняв, то спитав, де його дружина.

– Не знаю, відповіла мед сестричка, ніхто до вас не приходив.

Коли прийшла дружина, Сергій усміхнувся, повеселів, тільки от нічого вона йому не принесла, крім апельсинів.

– «Інно, а може, принесеш чогось поїсти…»

«А хіба тебе тут не годують?» – почув він у відповідь від дружини. І сказала вона це легко, без вагань, із тією ж чарівною посмішкою. І ці слова боляче відгукнулися в його серці. Сині очі Інни дивилися на нього абсолютно байдуже.

Пішла Інна, всі їй в слід обертаються та милуються, а Сергій чомусь до вікна відвернувся.

Заснув Сергій. І сниться йому сон, ніби він у домі рідному, ще у бабусиному: піч топиться, він на печі гріється з котом, на кухні курячий суп вариться, а на столі мамині пиріжки. І запахи їжі все сильніші… відкрив Сергій очі… та це не сон. На тумбочку мати викладає їжу, намагається тихо поставити, щоб синочка не розбудити…

– Сергійку, я поїсти принесла, як ти?

– Мамо… тобі Інна сказала?

– Тітка Віра мені зателефонувала, вона прибиральниця тут з нашого села.

Дивиться Сергій на матір і ніби серцем прозріває. І зовсім не стара вона, як казала Інна, лише нещодавно на пенсію вийшла, хіба це роки… і очі в матері, як небо, дивляться, немов у душу заглядають, сповнені тепла. А бульйону … такого смачного ніде не їв.

– Ти їж, їж, я тобі ще привезу, скажи тільки що.

Видужав Сергій і до матері приїхав, помагав по господарству, поговорив з фермерами, що на наступний рік вони нічого не сіятимуть.

– Може, й права Інна, – каже мати, – поля багато, пустує.

– Я, мамо, тут хату побудую і будеш ти онуків няньчити і пиріжки свої з картоплею пекти.

– Нарешті, синку. Я така рада, що дітки у вас будуть з Інною.

– Не з Інною, мамо.

Вперше здивувалася вона: «Як же так? Одужав і немов би тебе підмінили…»

«Я просто переродився», – відповів Сергій.

Приїхав до міста і дружині на двері вказав.

– Образився, що я до тебе не приходила? – Інна повела бровою. – У мене гості були, родичі, не могла я їй кинути, бо ти там вилежуєшся. Ти ж був в лікарні, а не на вулиці. Про тебе там піклувалися.

Жінка щиро не розуміла, що не так, а Сергій вперше відчув, що йому від її погляду не серце тьохкає, а ноги терпнуть.

Довго придивлявся Сергій до Ліди, вчительки нової, яка попри їхню хату на велосипеді їздила на уроки. Він будував хату, а вона привітно віталася і крутила педалі восени і взимку.

А якось веде велосипед, колесо покручене. Привіталася з матір’ю і далі йде.

До сусіднього села кілометрів п’ять, а вже сутеніє. Завів Сергій машину і за нею:

– Сідайте, підвезу, ще вовки учительку вкрадуть, що ми будемо робити.

Вона усміхнулася, велосипед в багажник засунули і поїхали.

Дивиться Сергій їй в очі, а вони теплом світяться, що кольору й не розбере. Біля дому подякувала за допомогу і на наступний ранок вже їхала попри хату на іншому велосипеді, важко крутила педалі, видно позичила в когось, не зручно їздити. А Сергій довго дивився їй у слід.

Він одружився з Лідою, але й досі не може точно сказати, якого кольору в неї очі, бо вони весь час різні від часу доби: то зелені, то сірі, то карі. Але він певен, що вони й досі дивляться на нього з теплотою і розумінням.

Живуть вони в новому будинку, а дітей бабуся няньчить, поки мама і тато на роботі. Вони сидять на печі, мов ті горобчики і чекають, коли бабуся подасть їм ще гарячі пиріжки.

Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!