Коли ця людина увійшла до кабінету, у заступника директора мимоволі перехопило подих.

— Добрий день! — привітно усміхнулася гостя. — Як справи?

Таких енергійних і впевнених кадрів у їхньому інституті ще не бачили. Здавалося, людина переплутала двері й замість сцени чи стартап-офісу випадково опинилася в кабінеті заступника директора дослідницького інституту.

Заступник мимохіть вдихнув тонкий аромат свіжого парфуму й нарешті запитав:

— Ви з якого питання?

— З питання призначення на посаду, — відповіла гостя й ледь помітно підморгнула. — Ви ж Артем Валерійович?

— Так… — кивнув він.

— Мені сказали звернутися саме до вас. Ось документи.

Гостя вся світилася енергією й ентузіазмом. Від неї віяло такою внутрішньою силою, що Артему Валерійовичу раптом захотілося поговорити про що завгодно, тільки не про роботу, але він вчасно опанував себе й зробив діловито-суворого вигляду.

— Так, пані… Ви вивіску на вході уважно читали?

— Звичайно, — усміхнулася вона. — А що не так?

— Ви уявляєте, чим саме займається наш інститут?

— Цілком, — кивнула гостя, раптом стала серйознішою й акуратно присіла на стілець. — Я ж готувалася.

— Готувалися… — Артем Валерійович ледве стримав посмішку. — Судячи з вашого… стилю, ми вас навіть на адміністративну посаду не зможемо взяти.

— Чому? — щиро здивувалася вона.

— У нас дуже серйозний заклад. До нас міністри заходять, як до себе додому. І ви справді плануєте з’являтися в такому… яскравому вбранні?

— А вам не подобається? — Гостя дзвінко розсміялася. — Дивно. Мені зазвичай кажуть, що це додає настрою.

— Ану, припиніть сміятися! — Заступник легенько стукнув долонею по столу. — Тут вам не вечірка! І взагалі, нам ви точно не підходите. На жодну посаду.

— Але чому? — Тепер вона зробила здивовано-жалісне обличчя.

— Бо ви з кожного приводу смієтеся, як… Де ваша стриманість? Де серйозність? Нам нового директора вже кілька місяців не можуть підібрати, бо всі розуміють, наскільки відповідальна справа. А ви тут зі своїми жартами весь колектив розслабите.

— А чому тоді директора досі немає? — здивувалася гостя. — Це що за установа така?

— Заспокойтеся. Кажуть, днями має з’явитися. Авторка винаходу, над яким ми зараз працюємо… Судячи з самого винаходу, людина буде дуже сувора. Тож краще шукайте собі місце десь в іншому місці. Вам би в креативну агенцію чи на телебачення. Ви, до речі, вмієте виступати перед публікою?

— На корпоративах виступала, — радісно кивнула вона. — І в студентському театрі.

— Ось бачите, — схвально кивнув Артем Валерійович. — З вашою харизмою ви там будете зіркою.

— А може, все-таки візьмете? — Гостя пильно подивилася на нього — Дуже хочу попрацювати саме тут, у науці.

Артему Валерійовичу раптом стало її трохи шкода.

— Панянко, в науці не працюють — у ній живуть. Розумієте? Ми тут цілодобово. Навіть уві сні формули та креслення.

— Ось і я так само хочу перейматися, — щиро відповіла вона.

Він знизав плечима.

— Гаразд… Коли новий директор приїде, спробую за вас замовити словечко. Але наступного разу приходьте, будь ласка, в діловішому стилі. Простіше.

— Гірше? — уточнила вона.

— Простіше, кажу.

— На скільки простіше? — діловито уточнила гостя, глянувши на себе. — Ви мені підкажіть конкретно?

— Просто… нормальний діловий стиль, — відповів він, уже трохи милуючись її наполегливістю.

— Гаразд, — зраділа вона. — А кросівки можна? Вони ж зручні.

— Краще туфлі, — буркнув він.

— Шкода. А мені здається, з кросівками завжди комфортніше, — не здавалася вона.

— Ви що, знову забули? Нам тут не до веселощів. Серйозна справа.

— А в свята? Люди ж на корпоративах мають розслаблятися!

— Які ще корпоративи? — щиро здивувався Артем Валерійович. — У нас їх ніколи не було.

— Ось я почну працювати — і будуть! — впевнено заявила вона.

— Так… — Заступник лише похитав головою. — Ви самі все псуєте. Скажіть ще, що й у караоке співаєте голосніше за всіх.

— Звісно! Я в університеті завжди в самодіяльності була солісткою.

— Цікаво… — Артем Валерійович навіть здивувався. — То ви все-таки вчилися? Закінчили?

— Диплом з відзнакою!

— Ось навіть як… — На обличчі заступника з’явилася неприхована печаль. — І що ж ви з таким дипломом так… по-дитячому себе поводите? Освічена людина, а поводитеся, як підліток… Гаразд. З дипломом ми вас, звісно, зможемо взяти. А спеціальність яка?

— Зараз покажу. У мене тут один папірець для вас…

Гостя раптом стала абсолютно серйозною, дістала з елегантної сумки офіційний документ і простягнула йому.

— Ага… — Артем Валерійович узяв аркуш і почав читати: — «Наказом міністра…»

Він раптом осікся й злякано подивився на відвідувачку.

Та спокійно знизала плечима:

— Так вийшло, що Міністр сам не зміг мене представити колективу. Але до обіду обіцяв під’їхати.

— То ви… — Артем Валерійович знову втупився в папір, — та сама Олена Володимирівна, про яку тут написано?.. І саме ваш винахід ми…

— Абсолютно вірно, дорогий мій заступнику, — жінка знову привітно посміхнулася. — Сподіваюся, ви не дуже засмутитеся, якщо я стану вами керувати?

— А я сподіваюся, ви не дуже на мене образилися? — Заступник миттю підхопився з крісла. — Такі вже ми тут… консерватори…

— Нічого, — вона встала й простягнула йому руку. — Спрацюємося. І до речі… про майбутні корпоративи я вас не обдурила. Починайте вчити пісні для караоке.

Нова директорка весело розсміялася, а Артем Валерійович тільки розгублено кивнув — і вперше за багато років подумав, що, можливо, корпоратив у них таки буде.