За давньою звичкою Катерина Петрівна розплющила очі о шостій. Але жінка не поспішала вставати, поруч хропів чоловік. він теж тепер на пенсії і може прокинутися й о десятій, залежно від того, доки дивився футбол. А вона лежала і слухала, як прокидається її великий, але такий розокремлений дім…

Ось рипнули двері, зашуміла вода у ванній – то син, Віталик хоче першим встигнути в ванну, бо потім туди засяде дружина Аня, яка поки поплелася на кухню заварювати каву та робити бутерброди.

Вони тихо сперечатимуться щодо ванни, обов’язків і грошей.

Далі клацне тостер, пискне чайник, заценькає посуд. Ранок почався. Точнісінько такий, як вчора, позавчора, і пів року тому…

Що буде далі, Катерина Петрівна знала до секунди: Аня похапцем перекусить, зап’є бутерброд кавою, і стрімголов помчить на роботу. Ось гримнули вхідні двері – побігла. Ще через пів години з дому вийде Віталик.

Через 25 хвилин, секунда в секунду, чоловік повернеться до неї із традиційним:

– Добрий ранок, Катю. Що на сніданок?

Вона у відповідь скаже: «Спи ще» і ще кілька хвилин слухатиме тишу, а далі встане, бо треба будити онучку та готувати сніданок.

Пізніше за всіх прокидався Артем – молодший син. Він програміст і працює з дому, починаючи ближче до полудня.

Богдан так само поїде у справах, друзям чи родичам треба допомогти і прийде пізно ввечері.

Ну ось, усі й роз’їхалися чи засіли у своїх справах. Залишившись сама, Катерина Петрівна поснідала, прибрала за всіма, перемила гору посуду.

Рік тому вона вийшла на пенсію. Їй досі важко звикнути, що вранці нема куди поспішати. Цілий день вона одна порається на кухні, ходить за продуктами та готує вечерю.

Вона готувала, прибирала, прасувала, створюючи ідеальний, бездоганний фон для насиченого й успішного життя своїх рідних. Люди приходили й відходили, як у готелі високого класу.

А колись вона так мріяла, що в цьому будинку будуть жити її сини з дітьми, буде весело, будуть розмови і сміх, буде допомога і підтримка…

Вона могла лиш в думках з собою щиро говорити: «Кому я тут потрібна, окрім як обслуговуючий персонал? Вони навіть не бачать моїх очей, не помічають, що я цілий день одна. Я – невидимий привид у власному домі. Вони всі зайняті, а я – самотня. І найстрашніше, що так буде до кінця моїх днів, якщо я щось не зміню…»

А ще вона почала говорити з телевізором, особливо, коли були шоу про родини, де всі висловлюють свою думку і вона так само висловлювала свою. Коли психологиня сказала: «Якщо сім’я не їсть разом, вони – сусіди, а не рідня», то в Катерини Петрівни з рук випало горня і розбилося на друзки.

– На щастя, – впевнено сказала вона і стала втілювати в життя свій план по об’єднанню родини.

Вона спекла шарлотку з корицею, дістала білосніжну, мереживну скатертину, яку берегла для «особливих» днів, поставила на стіл чайний сервіз, який роки пилився в серванті, в кришталеву вазу поставила квіти з саду.

Вона відійшла на бік і замилувалася тим, як гарно все вона зробила, аж тепло розлилося по її тілу.

У неї аж руки тремтіли від передчуття приємного вечора.

Коли всі почали повертатися, Катерина Петрівна тремтячим голосом, намагаючись бути голосною, але лагідною, оголосила:

– Діти, я спекла шарлотку! Давайте зберемося, поп’ємо чаю, поговоримо…

Аня з Віталієм сіли за стіл, але одразу втупилися в екрани телефонів, вони лиш буркнули, що дуже смачно і так само не відриваючись від екрану пішли до себе. Артем вхопив тарілку і побіг за монітор, бо у нього важливе замовлення, онучка сказала, що не смачно і вона таке їсти не буде. Чоловік за один раз проковтнув шматок і спитав, що на вечерю.

– Тільки не кажи, що це і є вечеря, – закліпав він очима.

– Звичайно, що ні, хотіла пізніше її подати, – махнула рукою жінка.

Коли в кімнаті стало порожньо, жінка все ще стояла, дивлячись на скатертину з плямами, розтягнутий по всіх кімнатах пиріг і надщерблену чашку.

Вона не розуміла, чому ніхто не побачив її заклику.

Наступного ранку Катерина була мовчазна, її згорблена спина і опущена голова говорили красномовніше за сльози. Це, на диво, помітила онука.

– Бабусю, ти чого? Ти якась… надто сумна, – стурбовано сказала Софія, відкладаючи свій смартфон.

– Та нічого, онучко. Просто втомилася, погано спала, – ледь чутно відповіла вона.

– Ні, я бачу. Це через те, що мені не посмакувала шарлотка?

– Ні, – захитала головою жінка.

– Тоді що?

– Та нічого.

Але Софія вдалася в бабусю і просто їй сказала:

– Я знаю, що ти хотіла, сімейну вечерю і я тобі допоможу.

Катерина Петрівна посміхнулася вперше за добу, обіймаючи онуку у відповідь. Це була перша і єдина підтримка.

І так у них обох виник план.

– Готуємо таке, що не можна розтягнути по кімнатах! Печемо курячі гомілки! Це ж треба їсти гарячим, а не холодним, щоб усі сиділи! – Софія чітко розуміла різницю між пирогом і основною стравою.

Поки гомілки маринувалися в медово-гірчичному соусі, Катерина Петрівна здивовано спостерігала за рішучістю онуки.

Вона взяла телефон і, створивши новий чат «СІМЕЙНА ВЕЧЕРЯ. Без варіантів!», надіслала усім повідомлення:

Сьогодні о 19:00 ніхто нічого не планує! Вечеря ОБОВ’ЯЗКОВА! Бабуся старалася, ми запікаємо гомілки! Збори у вітальні. НЕ ЗАТРИМУВАТИСЯ! Хто спізниться – миє посуд за весь тиждень! Ультиматум!

Повідомлення було настільки несподіваним і категоричним, що викликало миттєву реакцію – здивовані смайлики і «ок».

О 19:00, коли аромат запеченої курки з травами та картоплею наповнив дім, Катерина Петрівна вийшла до вітальні, ледь стримуючи хвилювання. За столом сиділи: Богдан, Віталик, Аня, і навіть трохи зніяковілий Артем, який був одягнений у чисту сорочку. Усі прийшли вчасно.

– Чудово, що ти сьогодні так рано, Артеме, – сказала вона синові.

– Виховані люди не пропускають кулінарних шедеврів мами і Софії. І я радий, що ти вчасно попередила, – він підморгнув племінниці.

Цього разу Софія була справжнім режисером: вона простежила, щоб ніхто не взяв до рук телефон, перш ніж почати їсти, і спеціально подала гомілки на великій тарілці, щоб усім було зручно тягнутися до спільного центру столу. Вони розмовляли про справи, плани, навіть Артем розповів про свій новий проєкт. Катерина Петрівна відчула, що вона не просто фон, її серце наповнилося теплом, якого вона не відчувала багато років.

Коли вечеря закінчилася, і гомілки були доїдені, Софія, піднявши келих з компотом, оголосила:

– Я вирішила. Наш дім – не готель. Раз на тиждень, у неділю, збираємося всі! Це наш обов’язок перед бабусею!

– А знаєш, Софійко, – сказав дідусь, – це справді чудова ідея. Я не пам’ятаю, коли ми так сиділи востаннє. Дякую, Катю.
І на підтвердження цього, всі віднесли свої тарілки на кухню і помили, Катерині Петрівні залишилося лише прибрати скатертину.

– Ну що, бабусю, розрулили ми цю кашу? – запитала онука, витираючи надщерблену, але тепер улюблену чашку.

– Розрулили, моя помічнице, – посміхнулася бабуся, обіймаючи онуку. Її очі вперше за довгий час світилися. – Давай планувати, що готуємо наступної неділі.