Чим старшою я ставала, тим більше мріяла виграти в лотерею чи знайти сто доларів на дорозі, бо життя таке у мене вийшло, що нікому й не побажаєш.

Ні, спочатку було все просто чудово: кохання, одруження, поява сина. Чоловік крутився і все в бізнесмени хотів податися і так виходило, що не все йому вдавалося. Ще поки син був маленьким та витрат менше, то я крізь пальці дивилася на такі пошуки Дмитра себе. Нам вистачало грошей на життя, бо я працювала, син в школі, квартиру батьки скинулися і нам купили.

– Бог дає драбинку вгору і в долинку, – втішала я чоловіка, коли він знову говорив про те, що не все гаразд у бізнесі.

– То радіти взагалі нічому не можна? – питав він мене. – Коли успіх, то не треба радіти, бо скоро буде невдача і тоді радіти точно нема чому?

– Якось так, – впевнено казала я, – ти вже на шляху до пізнання світу, любий, просвітлення тебе чекає, як Будду.

Отак ми весело себе розраджували і почувалися щасливо.

І ось тут наш син почав на очах в’янути. Ми до лікарів і пішло та поїхало: все продали, що було, напозичалися всюди, де лиш могли, з роботи я пішла, бо треба було глядіти дитину, в чоловіка знову спад в доходах…

Як в такий період не мріяти про спадок, лотерею, випадок? Отак і засинала з думкою, що гроші б вирішили всі наші негаразди.

І ось новина – нам дали у спадок будинок! Дмитро кліпав очима:

– Та я ту тітку тільки раз в житті бачив, казали про неї всіляке, але вона так багато мала цукерок, що я й вірив. Але не думаю, що там якісь хороми.

Але я була певна, що в тітки в шафі ми знайдемо купу грошей. Чим ближче ми під’їжджали до будинку, тим чіткіше ставало зрозуміло, що в такій хатці зі скарбу може бути хіба золотий зуб і то не факт.

– Слухай, – почав Дмитро, – хата ще добра і свіже повітря. Може б ми сюди переїхали, а квартиру нашу здавали?

– Я не хочу аби в моїй хаті хтось чужий жив!

– Але що нам робити?

Стали ми розбирати речі тітки і там ніякого натяку на скарб, звичайний мотлох, який шкода викинути. Але на диво, мені сподобалося там жити, та й син став наче жвавішим, настало якесь і у нас з Дмитром полегшення, наче відпустили клопоти. І було вирішено, що поживемо тут доти, доки покаже погода, а далі переїдемо до батьків, бо квартиру таки будемо здавати.

На цьому й вирішили, але зранку нас чекав неймовірний поворот – ми знайшли листа. Тітка в ньому писала, що заховала гроші і назвала суму, від якої у нас очі округлилися. І тут наше спокійне життя закінчилося, бо ми з чоловіком все покинули і стали мало не по дощечках розбирати хату аби знайти скарб!

Ми не їли і не пили, ми спали кілька годин, бо ж щось могли упустити, перевіряли один за одним чи не пропустив місце і сварилися. Де й ділися наші приємні вечори, наш спільний час на річці, наші жарти? Та ще й малий знову змарнів, а хто в тому винен: Дмитро, бо не вміє скарб шукати, я, бо не вмію скарб шукати.

Вже вечоріло, коли ми з Дмитром втомлено сіли на лавку та почали звичну розмову: не ретельно шукаєш, повільно, пропускаєш місця… і так далі.

– А де Олег?, – спитала я.

– Ти ж за ним гляділа!

– Ні, ти! Я тобі казала, що я на горищі, а він біля тебе внизу!

– Не було такого, ти зі мною від ранку не говорила!

Ми переглянулися і кинулися шукати найцінніший скарб в нашому житті. Мені серце вискакувало, я не могла повірити, що я до такого допустила! Я не знаю скільки ми бігали по вулицях і сусідах, до річки і на вигін, прибігли обоє по ліхтарики додому, бо вже нічого не було видно і там нас чекав син:

– Ви де ходите? Я голодний…

Все, зі скарбом було покінчено і ми його так і не знайшли, бо скарб – то ми один у одного. З часом нам вдалося і борги віддати і назад в місто вернутися, але ця хатинка стала для нас рідною і старість ми свою там точно зустрінемо. Інколи цікаво – а тітка так з нас пожартувала чи що?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота