Коли я женила сина, то мріяла стати для його обраниці справжньою матір’ю. Адже бувають такі щасливиці свекрухи, яких невістки з першого дня шлюбної церемонії лагідно називають «мамою». Чим же я гірша за них?

Ми мешкаємо в двокімнатній оселі: собі залишила меншу кімнату, а молодим віддала просторішу. Відремонтувала її, прикрасила стіни гарними гобеленами, постелила на підлогу розкішний палас, поставила найкращі меблі – живіть на здоров’я!

Минув місяць, другий, спостерігаю за невісткою – і серце стискається: синку мій, синку, де ж ти знайшов таку мляву душу? Такий вродливий, розумний хлопець – невже не міг обрати собі гідну пару?

Не лише без посагу, а й зовнішність нічим не видатна: тендітна, дрібненька, личко бліде, наче в порцелянової ляльки, а на ньому лише великі очі. Як гляне – наче пронизує наскрізь! Говорить тихо, рухається повільно. А в її віці я все робила блискавично! Проведе чоловіка на роботу – і зачиняється в своїй кімнаті. Не сяде зі мною на кухні, не побалакає про жіночі справи, не вип’є чаю. Загляну до них – а вона згорнулася калачиком на канапі. Почну будити – «Мені зле», – каже. При надії, ну то й що? «Це не є недуга», – кажу, а вона: «У мене сильна нудота». От сучасна молодь! Нахапалися мудрованих слів, аби прикрити свою байдужість. Раніше ми й не чули таких термінів, працювали до останнього дня, все встигали, живіт – не завада!

Я її по-материнському навчаю: поки чоловік на роботі, встань, прибери, пропилосось, а на вечерю рибу запечемо, я придбала. «Дякую, – каже, – не треба рибу, Андрійко просив мене приготувати салат «Цезар». «Цезар»? Та яка ж це їжа для працюючого чоловіка?! До того ж, я такий салат лише на свята готую! «Цезар»! – з якої нагоди?! Виходить, материнська страва йому тепер не до смаку, якщо він цю тендітну просить куховарити. Гаразд! Проковтнула я образу. Рибу все ж запекла і демонстративно сама її з’їла!

Якось заходжу до них, бачу: велика торба стоїть, набита вщерть. Відкрила – там білизна: простирадла, скатертини, рушники…

– Наталю! Що це таке?! – питаю з подивом.

– Ми завтра з Андрієм до пральні самообслуговування йдемо, там зручно: швидко й ефективно.

Їй зручно, а сина мого хто пошкодує! Тиждень гарує, як віл, а на вихідні, замість перепочинку – до пральні, білизну прати?! Та й не чоловіча це справа!

– Швидко витрушуй торбу! Он пральна машина в ванній стоїть. Замочи білизну, а потім виперемо, на балконі висохне! Оце ти вигадала!

– Це не я вигадала, Андрій наполіг. Мені важко з великим пранням впоратися, спина болить…

– А як ти гадала? Вийшла заміж лише для розваг? Шлюб – це насамперед праця! Думаєш, народжувати – просто? Чи дітей ростити – легко? Давай-но, люба, звикай помалу! Взявся за справу – доведи до кінця, як у народі кажуть.

Змусила її білизну перепрати, щоправда, трохи допомогла, бо не могла дивитися, як вона з простирадлами вовтузиться.

Наступного дня син мені докір зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого вчинила?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж пошкодувала. Образилася я, тиждень до їхньої кімнати не заходила, а як увійшла – мало не впала. На стінах – порожнеча! Геть чисто – жодного гобелена!

– Де гобелени? – питаю, а сама за серце хапаюся.

– Ми їх зняли… Вибачте… Без них легше дихається…

– Повітря мало – вікно відчиніть. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок не гобелени створюють…

Он як заговорила! Нахапалися з телебачення! Я ці гобелени з таким зусиллям нажила, для них старалася, і ось – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала гобелени, запхала до себе під ліжко, хай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

Нещодавно невістка надто довго з кімнати не виходила – така тиша, наче там нікого. Чого вона принишкла, думаю, спить, чи що? Привідкрила двері – сидить за столом, пише щось.

– Що пишеш? Школу ж давно скінчила!

– Листа мамі.

– Це добра справа, матір забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через плече заглядаю, цікаво ж, що вона про нас пише. Це ж напевне про мене та про сина мова. Збентежилася вона й долонею написане прикрила, я лише кілька слів встигла прочитати: «…так, свекруха моя – складна людина…». Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо зауваження зробила, то на те я й мати, аби дітей наставляти, розуму вчити. Може, я не така освічена, як її мати, але життя знаю.

Сваху свою, матір Наталі, я лише на весіллі бачила: дрібненька, струнка, інтелігентна – дітей літературі навчає. Голос тихий – як вона з ними справляється?

Коли їхала додому після весілля – заплакані очі ховала. А чого плакати? Хіба ми якісь лиходії?

Лист той не виходив з голови. У тихій воді, кажуть, чорти ховаються. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, на мене матері скарги пише! Бач, як збентежилася, коли я її зненацька застала. Хотіла Андрію про лист розповісти, але вирішила – змовчу, не руйнуватиму миру між ними. Та образа на невістку глибоко засіла в душі.

Позавчора чую за дверима її голос – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою балакає? Увійшла. Сидить у кріслі й казку про колобка вголос читає – з інтонацією! Книжка в правій руці, а лівою обережно живіт гладить.

– Кому це казку читаєш?

– Йому, – вона лагідно усміхнулася й ніжно погладила живіт.

– Ти взагалі….? Що він розуміє! Та його ще нема!

Невістка навіть зашарілася від образи:

– Як нема?! Ось він, штовхається, ворушиться! Він… все відчуває,… переживає, коли мені зле! Він все сприймає! Чим небезпечні хвилювання для майбутніх мам? Тим, що дитина реагує на них сильніше за матір, на ній все відбивається! Про здоров’я й розвиток малюка треба дбати ще до народження.

Отак мовчунка! Цілу промову мені виголосила. Ми нічого такого не знали, без науки виношували, народжували й, хвала Господу, людей виростили.

– Ти, замість нісенітницями голову забивати, краще збери потрібні речі – завтра зранку на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а в нас – і не починали.

– Добре, – не стала сперечатися невістка.

День видався теплий, сонячний, копалося легко й радісно. На дачі завжди гарний настрій – прилив сил відчувається. Я тішилася: за день упораємося. Планувала так: Андрій копає, а ми з Наталею вибираємо й у мішки сипемо. Андрій вирішив інакше: Наталя – відпочиває, їм з малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я зашипіла, аби вона не чула:

– Чого ти з нею носишся, як з коштовністю? А як моя мама – десятого травня картоплю садила – сама! – а одинадцятого мене народила. І – нічого! Нормально! Чим більше руху, тим легше буде!

Та син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його мила сиділа поруч на лавці й мовчки милувалася вправними рухами чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула грудку землі – гніздо! Схоже на мишаче. Так і є! Я лопатою розворушила гніздо. Вона, ошелешена від страху, вискочила й помчала по пухкій землі. Втікаючи, миша губила якісь маленькі рожеві грудочки.

– Що це?! Мамочко, що це?! – скрикнула, збліднувши, Наталя.

Ми придивилися: то були крихітні мишенята… Ними був усіяний весь шлях втікаючої матері. Мишенята безпорадно ворушувалися, згорталися, а ми, покинувши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

Наталя повільними рухами збирала їх у долоню, потім промовила тремтливими вустами:

– Мамочко… Вона була при надії…

Лише тоді до мене дійшло, що «мамочко» – це я! Це мене вперше так назвала невістка! Я, ще не отямившись від виду розкиданих по землі мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла усміхнутися, заспокоїти, але… не встигла. Наталя, притискаючи до себе мишенят, осідала, хилячись набік.

Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити.

– Мамо! Що з нею?! Вона народжує?! – закричав Андрій.

– Ні, синку! У неї надто чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.

Син обережно взяв дружину на руки й поніс до хати. Я принесла воду. Змочивши хустинку, прикладала її до чола й скронь невістки й тривожно придивлялася до неї. Боже мій! Яка ж вона тендітна! Обличчя ніжне, наче папір… долоньки – дитячі… і сама, як дитина… Як вона витримає появу маляти? Дитина, кажуть лікарі, велика…» Я уявила собі скрученого малюка. Сьомий місяць – вже людинка! Онучок мій рідний! Мабуть, тобі зараз теж зле? Що ж робити? Я обережно ляскала невістку по щоках.

Андрій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, наче на всемогутнього.

– Це від хвилювання, – пояснила я сину. Вагітних треба особливо оберігати від хвилювань – від них діти потерпають. Дивися – бережи її! Бачиш, яка вона в нас… вразлива.

Син здивовано поглянув на мене, наче вперше побачив.

Раптом прошила думка: пережите хвилювання може спричинити передчасні пологи! Всередині все похололо – розкидані по землі мишенята й досі стояли перед очима.

– Синку, заводь машину! – загукала я. – Їдемо до лікарні!

Наталя отямилася.

– Не треба до лікарні. Зі мною все гаразд. Вибачте, я, мабуть, налякала вас.

– Ще й як налякала! Все ж краще поїхати, перевіритися, мало що!

Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:

– З малюком, здається, все добре. А нам… треба ж картоплю викопати…

– Та хай хоч згорить, та картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоньки невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. Щось гаряче, пекуче до болю піднімалося в моїй душі…

Андрій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку й поїхали. У лікарні сказали, що потримають її кілька днів під наглядом і, якщо все добре – випишуть.

Повернулися ми з сином додому. Він півночі не спав, а я Господа благала, аби все минулося щасливо.

Вранці Андрій з самого ранку поїхав до лікарні, а я по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю якусь тугу, наче чогось бракує, а потім здогадалася: її бракує, моєї мовчунки! Пусто без неї в оселі.

Син повернувся веселим, каже, за кілька днів Наталю випишуть, з нею все добре. І слава Богу!

Вирішила я до повернення невістки прибратися як слід. Пів дня поралася, чистила-вичищала, а потім думаю, дай-но в них приберу – пил витру, палас почищу. Прибираю на столі – бачу: товстий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресований. Той самий лист, через який я кілька ночей не спала! Він пік мені руки, знала – негарно читати, але… не втрималася, вирішила з перших вуст дізнатися, що насправді між нами.

Лист виявився довгим, але почерк рівний, чіткий – легко читався:

«Дорога моя, мамусю! Твої листи для мене – завжди велика втіха, це наче зустріч з тобою, щира розмова, ковток свіжого повітря..!

Скажи на милість! Чим же наш вітер їй не вгодив!

«Люба моя, дякую за мудрі поради, завдяки ним я розв’язую найскладніші родинні питання…»

Бачиш, як виходить: мамині поради допомагають жити, а свекрушині, виходить, заважають…

«Ти турбуєшся про моє самопочуття, повір, воно – чудове. Як тривожний сон, минули перші чотири місяці нудоти, а нині – все гаразд. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він чудово відчуває музику, – весь у тебе! і казки любить слухати…

Ну, це… навіть не знаю, як назвати. Щось собі вигадує дівчина! Ага! Ось про сина:

«Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамусю, чоловік у мене чудовий! Ніжний, дбайливий – у нашій мові бракує слів, аби описати, який він!»

Тут ти, дівчино, права. Щасливий квиток витягла.

«… Андрій хоче бути присутнім при пологах, а я не проти. Жінки в консультації кажуть, якщо чоловік побачить твої страждання, ще дужче любитиме. Та куди вже дужче! Справа не в тому, просто, коли він поряд, і я сильна»

Ой-ой! Що вигадали! Це ж таїнство! Хіба можна чоловіків туди пускати! Треба з Андрієм поговорити!

«… У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли питаєш про мої стосунки зі свекрухою…»

Ага! Ось! Про мене! Раптом стало страшно. Може, не читати? Краще, коли не знаєш! Навіщо тобі правда? З нею жити! Не читай!

Я тремтячими пальцями запхала лист у конверт і сховала під книжку.

Увімкнувши пилосос, гучно водила щіткою по паласу, але лист вабив. Закінчивши роботу, довго сиділа в кріслі, роздивляючись візерунки на паласі, потім різко встала, взяла лист і продовжила читати:

«Так, свекруха моя – складна людина. Вона належить до тих, з ким треба довго жити, аби пізнати їхню сутність. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося хибним, і тепер, проживши з нею пів року пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Ольга Петрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя віддасть за цю людину. Але її любов треба заслужити, а це непросто. У неї свій погляд на життя, дещо незрозумілий нам, застарілий, але… справедливий.

Так, вона прямолінійна, але добра й щира в усьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірна й надійна людина. Мамусю, ти мене, звісно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Правда, поки не вголос. Вона ще не сприймає мене як доньку. Але час усе розставить на місця, я впевнена. І, аби назавжди закрити тему, що тебе турбує, скажу: якою б вона не була, вона варта любові й поваги вже за те, що народила й виростила найпрекраснішого чоловіка на світі – мого чоловіка».

Все це я прочитала одним махом, аж задихнулася. Найгірші слова не вразили б мене так, як ці. До шпильок і гострих слів ми звикли, знаємо, як відреагувати. А тут… Це ж треба, як вона мене розібрала на молекули! Я сама про себе такого не знала…

Слова невістки пестили серце, але будили в душі незрозумілу тривогу, навіть… біль.

– Доню моя,… люба… А ти, жінко, її життя вчити зібралася… Пробач мені за твоє ангельське терпіння…

Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя й питала, а що в ньому було доброго? І знаєте, що відкрилося? Все найкраще й найважче – з сином пов’язане. Без нього – й згадувати нічого. Виходить, у дітях наша найбільша радість і найбільший біль. Вони, діти, виявляється, розумніші за нас, бо дивляться вглиб і вперед, а ми – все назад озираємося, та все на свій лад міряємо. Де вже зрозуміти одне одного!

Через два дні молоді приїхали. Андрій жвавий, радістю сяє, а Наталя мовчить, усміхається та ходить по оселі, все розглядає.

– Ой, загубила щось, дитинко моя? – питаю. Вона поглянула на нас з Андрієм поглядом, від якого й камінь розквітне, й каже:

– Засумувала,… – а потім пустотливо: – мамо, ми з Андрієм пиріг купили, поп’ємо чаю?

Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих щасливих митей я, мабуть, своє життя прожила.

Дочекалася, поки Андрій з кухні вийшов, сіла поруч з невісткою й сказала:

– Пробач, доню, але лист твій мамі я… цей… і відправила…

– Я не встигла… дякую! – вона розуміюче усміхнулася.

– Це тобі дякую… за урок, – а про себе подумала: і мишці – теж.