За стільки років я такого ні разу не відчувала, бо для того й обрала собі такого чоловіка, щоб ніколи не мати цих відчуттів. Таких як мала мама…
Мої батьки були дуже вродливі обоє, така була гарна пара, що хоч на обкладинку, але про те, що творилося всередині родини, знали хіба сусіди, як слухали ті концерти: дзеленькав посуд, мама казала, що не потерпить такого відношення, а потім вони мінялися ролями. Я в цей час накривалася ковдрою з головою, а, коли стала доросла, то ще й щоденник стала ховати, бо потім батьки згадували, що у них є я і дуже прагнули виростити з мене справжню людину.
– Чому двійка? Чому зошит неакуратний? Чому зауваження знову?
Отак з обох боків до мене прискіпувалися батьки.
Вже дорослою я зрозуміла, що жінка не має ревнувати чоловіка, я бачила маму після таких сцен і розуміла, що не хочу таке ніколи пережити.
Заміж я вийшла за Віталія, він вже тоді лисів, в двадцять чотири, тому я була певна, що ніхто на нього оком не кине, а я буду собі спокійно жити.
І так сталося! Ми жили в спокої, достатку і взаєморозумінні. Я була певна в ньому, а на інших чоловіків сама не заглядала, бо навіщо?
У мене купа інших справ – дім, діти, робота, коли там ще на когось заглядати?
В такому ритмі я й дожила до п’ятдесяти п’яти, як ось переді мною записка, що мого Віталія хтось любить і він когось.
Це що таке може бути? Як це взагалі сталося, якщо я була ідеальною дружиною і саме він бігав навколо мене, мов біля писаного яйця все життя?
А далі материні гани дали про себе знати, з самої глибини таке вийшло, що я й одяг його викинула і всі спільні фото порвала. Подумати лишень, вже дідусь, а таке вчинив! Я від нього такого не сподівалася! І що тепер людям казати? Дітям що? Сватам? Як він міг?
Мій поганий настрій помітили всі, але я все ще тримала факт зради чоловіка в секреті. Пройшов місяць, як прийшла до мене подруга і каже:
– А чого ти Віталія не відвідуєш? Він на капельницях, їсти не може, а ти хоч би йому бульйону принесла. Знаєш, ти все життя ним гордувала, але я думала, що ти хоч совість маєш.
Я очима лиш закліпала, бо що вона каже. Які процедури і бульйони?
Я прибігла в його палату і не знала, що я хочу перше зробити – обійняти, що він нікуди не пішов, чи насварити, що так вчинив.
– Я ж тебе, Роксолано, знаю. Ти ж завжди хотіла аби біля тебе крутилися і тебе любили. А кому я такий буду треба? Ти мені ніколи не хотіла й кави зробити окремо, все через фирк, що треба мені догоджати, а тут сама бачиш, і підняти мене треба, і помити… Я не хотів бачити твоє лице під час цього, розумієш, не хотів. Ти й так мене на ласку не балувала всі ці роки, але це пережити я просто не міг.
– Щоб я цього більше нечула, – я намагалася говорити аби мій голос не тремтів, – А що про мене подумають – ти про це подумав? Та мені легше тебе в ванну на руках нести, ніж від твоєї сестри вислухати, яка я дружина. Я все сказала і зараз принесу тобі одяг і поїсти.
В коридорі я впала на коліна і старалася аби мій голос ніхто не почув. Що я наробила? Я ж могла його втратити і ніколи б собі не простила за те, як я його не підтримала, не втішила, не сказала, що я всі ці роки його дуже люблю. Я не хотіла це казати аби він не сприйняв це за слабкість і не почав ставитися до мене по-іншому…
Я оточила його такою турботою, на яку лише здатна і навіть варю йому чай чи какао, коли сама не хочу. Ще не кажу, що люблю його безмежно, не можу з себе це випустити, але я сподіваюся, що він бачить, як я змінилася, що кожен мій рух і думка – про нього і для нього. Прошу в Бога аби дав мені час сказати йому, який він для мене коханий і єдиний, був, є і буде.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота