В ті часи для розрахунку не так були гроші, як частування і так у моїй родині дочастувався і дід, і батько мій, а потім я й чоловіка такого обрала, бо всі його друзі такими й були.

Я не могла повірити, що ніколи не знайду виходу з цієї ситуації. а, коли вже привела на світ сина, то гірко плакала, адже його доля в такому сімействі та селі чітко визначена.

– Ну чому ти не дівчинка, чому?, – голосила я.

А потім настали ще скрутніші часи, бо все почало розвалюватися, люди втрачали роботу і збереження, а зарплати видавали продуктами. Я працювала на фермі і нам видавали поросят. А з ким було їх тримати, коли чоловік те й робив, що спав на ліжку?

Приходилося сусіда просити аби він поміг зі поросятами аби хоч так на базар понести та гроші мати.

Тоді я вперше купила своєму дванадцятирічному синові імпортну шоколадку. Ніколи не забуду ту мить: ми сидимо на порозі, я тримає в руках пачку грошей, син смакує шоколадкою і мріє, як ми зміцнимо кучу і там буде свинка, купимо курей і корову.

Тоді я вперше зраділа, що він у мене господар. І отак ми з дитиною й крутилися – поросят продавали, яйця, молоко козине…

А що чоловік? та десь і пропав, а я й не шукала. Сказали мені люди, що він знайшов собі іншу жінку, а я тоді й на аліменти подала, але й так ні копійки не отримала.

Ми жили з сином удвох, село потроху пустіло, бо хто хотів робити, той їхав у місто, а хто гульбанити, то в селі перебивався будь-якою роботою, лиш би стало на раз.

Син з фермером одним спочатку порядкували, але потім той сказав, що вже не може і продав йому свою частку на виплату. Отак ми й отримали велике господарство, де треба було працівників.

У сина була така позиція, що він добре платить, але як людина не приходить на роботу після зарплати, то такого більше й не наймає. Потрібно було й жінок і так прийшла на роботу Анна, дівчина теж бідова. Мати її покинула на бабусю та подалася до нового чоловіка світ за очі. Отак вони обоє й зійшлися.

Не скажу, що про нас в селі добра слава, чомусь люди думають, що дуже мій син зазнався, наче ми маємо все з ними прогуляти і далі жити, як усі.

Але все у нас йшло в гору, робітники то приходили, то йшли, але вже й деякі самі хотіли у нас лишатися, бо на ті гроші можна в селі жити.

Аж тут прийшов на роботу старий чоловік, син глянув на нього і каже, що хіба його сторожем візьме, бо дуже вже він немічно виглядає.

– Синку, ти мене не впізнав?, – спитав той, – Я твій батько…

– Не впізнав… І чого ти тепер прийшов до мене?

– Сину, я перед тобою дуже завинив, але я не прийшов тебе просити грошей, я приніс тобі свої, все життя збирав, думав, що буду з ними щасливішим, але ось вони, мені вже не потрібні.

І він вивалив з сумки гроші на стіл, їх було й справді багато.

– Дружини моєї не стало, от я все й продав, б вік мій короткий вже, приніс тобі, бо я дуже перед вами завинив. Чи пробачиш ти мене?

– Бог пробачить, – відказав син, бо не знав, що я сказати.

– А мати твоя як?

– Мама тебе давно простила, тату, казала, що ти залишив їй найкраще, що міг – мене. Казала, що ставить на твоє день народження свічку в церкві.

– Це добре, добре… Я піду…

Отак вийшов батько, а син аж тоді схаменувся, що таки треба його запросити до хати та онуків показати.

Вийшов, а той лежить вже!

Гроші син пустив на сиротинець, дав на вікна і двері, щоб дітки там не мерзли, а потім ми й досі допомагаємо продуктами. Думаю, що в Бога це має зарахуватися моєму чоловікові, а ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота