День почався не найкраще, але я не думала, що він закінчиться такими словами виховательки, від яких я мало не впала. Усю дорогу додому я кипіла, донька щось щебетала, але я слухала її краєм вуха. Усі мої думки були про чоловіка — як він міг?

— Колю, — почала я з порогу, — ти мені нічого не хочеш сказати?

— Ні, а що сталося? — чоловік навіть не відірвався від екрана телефону.

— Завтра в Ангеліни в садочку свято осені, а ти мені нічого не сказав!

— Та я навіть і не знав, — так само не відриваючись від телефону байдужим, наголошую, байдужим тоном сказав чоловік.

— Не знав? Вихователька сказала, що вона тобі говорила минулого тижня, коли ти забирав Ангеліну з садочка, і ще й віршик дала.

Коля нарешті встав, і на його обличчі промайнула заклопотаність. Він почав ритися в кишені пальта, далі — в гаманці, далі — в кишенях штанів, потім пішов у ванну і з купи брудної білизни дістав джинси, та вийняв із задньої кишені зіжмаканий папірець.

— Ось, не загубив.

— Колю, тут вісім рядочків! Коли ми маємо його вивчити?

— Я не хочу вчити, — почала й собі дитина.

— Іринко, ну чого ти? Ти ж у мене така розумна, і дитина вся в тебе.

— Колю…

— Слухай, я ще згадав, що вихователька казала про виріб «Дари осені».

— Колю… Я не знаю, що краще для тебе вигадати — вчити віршик із дитиною чи йти збирати листя в парк?

— Я вже побіг у парк, ти тільки заспокойся, — сказав чоловік і зник у дверях.

Я важко зітхнула і виглянула у вікно — Коля сидів на лавочці біля під’їзду, там ще ловив сигнал роутера. Що ж, він сам напросився. Я вимкнула роутер. Чоловік зітхнув і побрів у парк.

Далі почала вчити віршик про осінь. Не знала, що вірш може складатися з букв, які не вимовляє донька.

— Осінь фарби готувала, — повтори.

— Осінь…

— Фарби готувала.

— Фалби.

— Готувала.

— Готувава.

— Осінь фарби готувала, — повтори.

— Осінь…

— Фарби готувала.

— Фалби.

— Святі небеса! — вигукнула я і пішла запарювати мелісу, всипала ще ромашки, додала м’яти. Сьорбала гарячим, аж сльози з очей ішли.

Через дві години прийшов чоловік з оберемком хмизу. Я не жартую.

— Колю, ми когось будемо палити?

— Іринко, я, здається, у парку в щось став.

— Я чую, Колю, я не питала, я констатувала.

Коля пішов на вулицю, а Аліна непомітно заснула чи прикидалася, що спить.

— Я підніму тобі ручку, і як вона буде стояти вверх, то ти спиш, — я теж мама з досвідом.

Дитина опустила руку на диван — уся в тата.

Далі пікнув телефон. Прийшло особисте повідомлення від виховательки: «Не забудьте за костюм».

— Святі небеса! Йосип босий! Колю!

— Не кричи, я дитину переніс.

— Ти знав про костюм?

— Так, я згадав, що вона має бути деревом.

— О, то тепер усе зрозуміло, навіщо стільки гілок. І ти навіть не думай іти спати, ти будеш зі мною клеїти виріб і костюм.

— Іринко, виріб має робити дитина.

— Колю, не нервуй мене. Ти наївний чи прикидаєшся?

До першої ночі ми змогли зробити яке-не-яке дерево, але от робити виріб чоловік навідріз відмовився. Я б теж радо лягла спати, але минулого року Петренки зробили з листя портрет Мони Лізи, тому тут питання було принципове.

На ранок я гордо продемонструвала всім карету з кабачка, шестеро коней із шишок, які їдуть по алеї з деревами.

Довелося ще серед ночі виходити за шишками в парк, але що не зробиш для дитини?

Петренки принесли річку з моху, пофарбованого в синій колір, з якої пили воду олені з жолудів, ціле стадо. Десь до п’ятої не спали.

Нарешті почалося свято. Дітки були в різних костюмах — бджілки, білочки, квіточки, тільки моя дитина в костюмі дерева.

У голову мені закралися деякі підозри.

«Колю, — написала я чоловікові повідомлення, — ти здав гроші в батьківський комітет?»

«Які гроші?» — відписав колишній чоловік.

Вихователька була в костюмі осені. Спитаю, яке заспокійливе вона п’є, бо витримати це свято було дуже важко. Думаю, в залі спеціально поставили дерев’яні лавочки, аби й батьки відчули всю радість від двогодинного свята.

Звісно, що Ангеліна забула вірш, який не знала.

— Дякуємо за чудово організоване свято, — жебоніла голова батьківського комітету, — і запрошуємо на солодкий стіл усіх, хто здав гроші.

Вона глянула на мене. Ну, Колю…

Щоб якось утішити себе, я виклала фото виробу і написала: «Ангелінці всього п’ять років, але в дитини з раннього віку талант, який ми розвиваємо, і ось маємо результат. Прошу не судити строго».

Від рідних, кумів, колег і знайомих полилося: «Яка краса!», «Оце в дитини талант!», «Розумничка!», «Уся в маму!», «Моє золотко!», «Геній!»

Свято вдалося.

Автор Ксеня Ропота