– Ой, вона така перебірлива, що боюся не дочекаюся, – кажу я, а саму аж хапає, що ні «добрий день», ні «як ти» все випитує за мою Іринку.

Я добре знаю, чого вона так питає – боже борони аби Іринка вийшла заміж швидше за її Людмилу!

– А що перебирати? Що перебирати? Вже двадцять вісім на носі. А вона ще перебирає, – додає мені кума, так неначе її Людмилі менше.

– Так твоя Людка теж з того ж року, то чого сама свою заміж не випихаєш?

– Ні, Людочка на рік молодша, хай дитина коло мене набудеться, а то в невістках все не солодко, ще набудеться. Та й чого так рано заміж – хай ще гуляє, – каже.

Ну, ви чуєте? На рік молодша і хай гуляє, а моя хай вже виходить.

А я вже Ірині спуску не даю, кажу або хай шукає собі чоловіка або платить мені за житло.

– Мамо, ви себе чуєте з боку? То ви мене отак хочете з хати виперти?

– Та тебе попробуй випри – всілася і довіку будеш на нашій шиї?

– То я маю вийти за першого-ліпшого, щоб лиш штамп був? То я піду за Міхалька.

Ой, добре знає, що Міхалько – то місцевий гультяй, вічно врослий в ляду кафе, але паспорт має, тому як її розізлити, то вона може таке втнути.

Але що мене гризе – що я не можу з кумою поділитися цими переживаннями, нема перед ким відкрити душу та розрадитися.

А колись ми були такі дружні, одна одній все розказували та радилися. Як ми дружили… Я думала, що таку подругу ніхто не має, та мені сестра моя не була така близька, як вона.

Ще дівочими, то мама казала, що ми одна за одну в вогонь і в воду. Де то все ділося?

Повиходили заміж, виростили дітей і за тими клопотами й забули, якими ми були рідними. А тепер лиш заглядаємо ввечері чи не приїхала яка машина та чи не стала під ворітьми в кого. А на наступний день біжимо одна до другої.

– А то до твоєї кавалер приїжджав?, – і так не хочемо чути ствердної відповіді.

І далі полегшено зітхаємо, що то до сусіда хтось.

От після такої розмови з донькою пішла я в магазин та й ноги повільно тягну назад. Аж тут кума:

– Звідки це ти такі сумки тягнеш? Чи не заручини готуєш?, – питає.

– Галю, – кажу стомлено,- Хоч ти вже не додавай мені жалю.

– А чого так?

– А чого не так? Дівці двадцять вісім років. Все при ній, і роботу має, а кавалера нема.

– Ой, ти мої слова говориш, – каже кума, – я теж переживаю, що засиділася моя Людка дома і вже ніяк її не випреш.

– І твоя така ж?

– Аякже. Нащо мені заміж, коли мені й так добре. А чого не добре – з роботи прийшла, все наварено та на стіл положено, одяг випраний і попрасований. До роботи не заставляю, бо лиш з роботи та й усе ми вже з чоловіком стараємося разом поробити. А вона сидить собі в телефоні та лиш тим пальцем бринькає!

– Ти як мою описуєш! І що ж нам робити?

– Я не знаю.

Не зчулася я як вже ми з кумою у мене та під огірочки виливаємо одна одній свої біди: що чоловіки ледачі, кури не несуться і діти невдячні. І чого ми отак довго не говорили душевно, а все в собі тримали? А так одна сказала – інша посміялася і вже біда не така велика. А дівчата наші знайдуть собі пару, лиш би були здорові.

Фото Ярослава Романюка