– Ой, вона така перебірлива, що боюся не дочекаюся, – кажу я, а саму аж хапає, що ні «добрий день», ні «як ти» все випитує за мою Іринку.
Я добре знаю, чого вона так питає – боже борони аби Іринка вийшла заміж швидше за її Людмилу!
– А що перебирати? Що перебирати? Вже двадцять вісім на носі. А вона ще перебирає, – додає мені кума, так неначе її Людмилі менше.
– Так твоя Людка теж з того ж року, то чого сама свою заміж не випихаєш?
– Ні, Людочка на рік молодша, хай дитина коло мене набудеться, а то в невістках все не солодко, ще набудеться. Та й чого так рано заміж – хай ще гуляє, – каже.
Ну, ви чуєте? На рік молодша і хай гуляє, а моя хай вже виходить.
А я вже Ірині спуску не даю, кажу або хай шукає собі чоловіка або платить мені за житло.
– Мамо, ви себе чуєте з боку? То ви мене отак хочете з хати виперти?
– Та тебе попробуй випри – всілася і довіку будеш на нашій шиї?
– То я маю вийти за першого-ліпшого, щоб лиш штамп був? То я піду за Міхалька.
Ой, добре знає, що Міхалько – то місцевий гультяй, вічно врослий в ляду кафе, але паспорт має, тому як її розізлити, то вона може таке втнути.
Але що мене гризе – що я не можу з кумою поділитися цими переживаннями, нема перед ким відкрити душу та розрадитися.
А колись ми були такі дружні, одна одній все розказували та радилися. Як ми дружили… Я думала, що таку подругу ніхто не має, та мені сестра моя не була така близька, як вона.
Ще дівочими, то мама казала, що ми одна за одну в вогонь і в воду. Де то все ділося?
Повиходили заміж, виростили дітей і за тими клопотами й забули, якими ми були рідними. А тепер лиш заглядаємо ввечері чи не приїхала яка машина та чи не стала під ворітьми в кого. А на наступний день біжимо одна до другої.
– А то до твоєї кавалер приїжджав?, – і так не хочемо чути ствердної відповіді.
І далі полегшено зітхаємо, що то до сусіда хтось.
От після такої розмови з донькою пішла я в магазин та й ноги повільно тягну назад. Аж тут кума:
– Звідки це ти такі сумки тягнеш? Чи не заручини готуєш?, – питає.
– Галю, – кажу стомлено,- Хоч ти вже не додавай мені жалю.
– А чого так?
– А чого не так? Дівці двадцять вісім років. Все при ній, і роботу має, а кавалера нема.
– Ой, ти мої слова говориш, – каже кума, – я теж переживаю, що засиділася моя Людка дома і вже ніяк її не випреш.
– І твоя така ж?
– Аякже. Нащо мені заміж, коли мені й так добре. А чого не добре – з роботи прийшла, все наварено та на стіл положено, одяг випраний і попрасований. До роботи не заставляю, бо лиш з роботи та й усе ми вже з чоловіком стараємося разом поробити. А вона сидить собі в телефоні та лиш тим пальцем бринькає!
– Ти як мою описуєш! І що ж нам робити?
– Я не знаю.
Не зчулася я як вже ми з кумою у мене та під огірочки виливаємо одна одній свої біди: що чоловіки ледачі, кури не несуться і діти невдячні. І чого ми отак довго не говорили душевно, а все в собі тримали? А так одна сказала – інша посміялася і вже біда не така велика. А дівчата наші знайдуть собі пару, лиш би були здорові.
Фото Ярослава Романюка