– Квартира куплена на мої гроші, тож, вибачте, але жити тут ви не будете, – твердо сказала Олена, дивлячись прямо у вічі свекрусі.

Ця фраза прозвучала як грім. На кухні запанувала тиша: Галина Петрівна застигла з чашкою чаю, а Андрій, опустивши голову, явно не наважувався втрутитися.

А все почалося всього кілька днів тому. Свекруха приїхала без попередження, з двома валізами, сяючи радістю:

– Діти, я тепер із вами! Квартиру вирішила здавати, а гроші хай накопичуються для майбутнього онука.

Олена тоді ледве не втратила дар мови. Вони з Андрієм були одружені лише пів року, і в їхні плани точно не входило сусідство з його матір’ю. Тим більше, квартира була її гордістю: власний куток, куплений ще до заміжжя, оплачений важкою працею і роками економії. Це був її простір, її результат.

– Галино Петрівно, ми ж про це не домовлялися… – обережно почала Олена.

Та свекруха тільки відмахнулася:

– Та що тут обговорювати! Ми ж сім’я. Андрійку, допоможи-но мамі речі в спальню занести.

«У спальню». Не в іншу кімнату, не у вітальню – саме в їхню спальню.

Андрій промимрив щось про диван у залі, але мати ображено сплеснула руками:

– Ти ж знаєш, у мене спина. На дивані я не витримаю. Ну хіба так годиться із рідною мамою?

Андрій, як завжди, здався. За годину їхні з Оленою речі вже стояли у вітальні, а свекруха зручно розмістилася в спальні.

Того вечора Олена, готуючи вечерю, намагалася не дивитися на чоловіка. Він метушився біля матері, пояснюючи, де що лежить. А коли вечеря була готова, свекруха сіла на чолі столу й невдоволено скривилася:

– Паста з морепродуктами? А не можна було зварити картоплю з котлетами?

Кожна її репліка наче навмисно зачіпала Олену. Ранок теж почався «по-новому»: гуркіт каструлями о шостій ранку, запах млинців і каші на весь дім.

– Оце справжній сніданок! А не ваші бутерброди, – гордо сказала свекруха. – Не дивно, що ви ще не замислюєтесь про поповнення в родині.

Ці слова зачепили. Вони з Андрієм вирішили почекати, але це було їхнє особисте рішення. Та Галина Петрівна не зупинялася. Більше того, Олена випадково дізналася, що та рилася в її документах.

– А чому квартира оформлена тільки на тебе, Оленко? – з удаваним здивуванням запитала вона. – Тепер усе має бути спільним, адже ви сім’я.

Усередині Олени все стиснулося від обурення.

– Ця квартира моя. Я купила її задовго до весілля.

– Тепер треба ділитися, – вигукнула свекруха. – Чи ти Андрія за людину не рахуєш?

Кожен день перетворювався на боротьбу. Галина Петрівна критикувала все: меблі, штори, порядок на кухні. Навіть білизну Олени перебирала, а частину просто викинула.

Олена намагалася стримуватися, але терпіння тануло. Вона відчувала, що втрачає не тільки спокій, а й власний дім, який будувала роками.

І тоді прозвучала та сама фраза:

– Квартира куплена на мої гроші, тому жити тут ви не будете.

Після цих слів у кімнаті запанувала така тиша, що чути було, як на стіні цокає годинники.

Галина Петрівна першою порушила мовчанку:

– Ось як ти заговорила, – її голос тремтів, але в очах спалахнула холодна сталь. – Значить, я тут не потрібна? Після того, як сина одна ростила, ночей не досипала, здоров’я поклала?

– Ніхто не сперечається, що ви зробили багато для Андрія, – стримано відповіла Олена. – Але в кожної сім’ї має бути свій простір.

– Простір? – з гіркою усмішкою перепитала свекруха. – То це я у власному домі чужа?

– У нашому домі, який я створювала багато років, – підкреслила Олена.

Андрій здригнувся, Він метався поглядом від матері до дружини й нарешті промовив:

– Мам… може, ти поки повернешся у свою квартиру? У нас і справді тісно…

Галина Петрівна підскочила, ледве не перекинувши стілець:

– А-а, ось воно що! Значить, і ти проти матері? Заради неї? Ну гаразд, час покаже.

З цими словами вона пішла в спальню, гучно грюкнувши дверима.

Олена опустила обличчя в долоні.

– Я більше так не можу, Андрію. Це мій дім. І я не віддам його нікому. Ні твоїй матері, ні комусь іншому.

Він сів поруч, довго мовчав, а тоді сказав:

– Я розумію… Але якщо я виберу тебе, вона цього не пробачить.

Олена підняла голову:

– А якщо вибереш її – між нами може виникнути відстань.

Ці слова прозвучали тихіше, ніж перша фраза, але значно сильніше.

Наступного ранку Олена підготувала документи й поставила їх на стіл. Галина Петрівна, почувши, заявила:

– Думаєш, папірці тобі допоможуть? Без мого сина ти не впораєшся.

Олена спокійно відповіла:

– Це його вибір. Але тут ви жити не будете.

І тоді Андрій нарешті твердо сказав:

– Мам… пробач. Але Олена права. Нам потрібне своє життя. Ти маєш повернутися у свою квартиру.

Галина Петрівна зблідла:

– Значить, ти вибрав її?

– Я вибрав свою сім’ю, – твердо відповів він.

Свекруха ще намагалася сперечатися, але швидко зібрала речі й пішла, залишивши за собою тінь образи.

Олена вперше за кілька днів дихала вільно.

– Дякую.

Андрій обійняв її. Вони обоє знали: випробування минуло, але слід від нього ще довго житиме в їхньому домі.

Минуло кілька місяців. Життя увійшло в нормальне русло. Галина Петрівна більше не приходила без дзвінка, але дзвонила щодня – з легкими докорами й образами. Та Андрій навчився ставити межі:

– Мам, досить. Я тебе люблю, але у нас тепер своя сім’я.

Це стало для Олени полегшенням: він перестав ховати голову в пісок.

Згодом, одного вечора, вона тихо сказала:

– Я думала, що втрачу тебе.

– А я зрозумів: якщо не захищатиму наш дім, між нами і справді виникне відстань, – відповів Андрій.

Через місяць вони поїхали в гості до Галини Петрівни. Вона зустріла їх спокійно, без колючих слів, лише втомленим поглядом:

– Ну, заходьте. Я котлетки приготувала…

Олена зрозуміла: боротьба за межі завершена не тому, що свекруха змінилася, а тому, що вони з Андрієм уперше стали командою.

Минув рік. І хоч буря вляглася, тривога ще жила в серці Олени. Одного дня вони отримали звістку: Галина Петрівна у стаціонарі.

У палаті вона, бліда й виснажена, прошепотіла:

– Пробачте мене. Я хотіла, щоб поруч була сім’я… а зробила тільки гірше.

Олена сіла поруч, взяла її за руку й сказала:

– Ми поруч. Усе буде добре.

Минув ще рік. Хвороба відступила, але зробила Галину Петрівну м’якшою. І одного разу вона несподівано сказала за вечерею:

– Я все думала… якби ти тоді не відстояла свій дім, Олено, ми б давно втратили одне одного. Дякую тобі.

Олена подивилася на Андрія, що тримав її за руку, й відчула: усі випробування зробили їх сильнішими.

Тепер їхня сім’я стояла на міцному фундаменті – не з каменю й не з документів, а з поваги й меж, які вони навчилися захищати.

І в серці Олени більше не було страху.