Ганна не говорила про батька Оксани нічого – ні доброго, ні поганого. Звичайно, що потім їй сусіди та небайдужі люди багато чого говорили на цю тему, міняючи версії, але матір мовчала. В маленькому селі вони жили в старенькій мазаній хаті, Ганна працювала дояркою.

Напевно, її материнське щастя скінчилося тоді, коли донька почала порівнювати себе з іншими, адже багато чого у неї не було, попри батька – нових платтячок та смачних цукерків, спілого кавуна, що його обмінювали на картоплю!

Поки шкільна коричнева форма ще приховувала їхні статки, але далі пішло гірше – ферму продали і Ганна влаштувалася прибиральницею в школу. Ще й прийшлося підмастити за таку професію, але жінка була готова на все аби бути поруч з дочкою, вона знала, що діти задирають Оксанку і понад усе хотіла її захистити.

Дівчинка була іншої думки:

– З мене усі сміються, що ти прибиральниця, у інших мами не миють підлоги в школі і в туалеті!

– А вдома вони таке не роблять?

– То вдома!

Не могла Ганна доньці нічого пояснити, адже це так складно для дитини: економити, складати на щось велике, як от випускну сукню, а не купити кілограм цукерок і з’їсти за один раз.

Не могла пояснити, що чим раз, тим стає кволіша і мусить дати їй щось аби вона жила краще, ніж зараз.

На випускний у Оксани було нове плаття – вони пошили його в Галі, місцевої швачки. Не могла донька натішитися, сяяла та обнімала маму і дякувала. Хай тепер попробують щось сказати, її однокласниці, та вони просто оніміють від заздрості!

Поки Оксана готувалася вступити в місті в педагогічний, з’явився в їхньому селі, так званий «новий українець» – Сашка, всі й не сподівалися його коли-небудь побачити, в тому числі й Ганна. Привіз Сашка з далекого Сходу собі жінку та багато грошей на новій, як тоді було модно, чорній машині. В селі робити було нічого, крім, як батьків провідати та друзям оскомини набити, але з корисного він дізнався, що таки Ганна привела на світ дитину і та дуже на їхню родину подібна. Прийшов подивитися.

Жінки якраз прийшли з городу, де підгортали городину, аж тут такий пан. Ганна й слова не могла сказати, а чоловік обдивлявся дочку і признав, що таки їхнє.

– Лишай, мала, тут чорно робити та поїхали зі мною. В нашій родині ніхто так чорно не робитиме.

– То моя донька!, – скрикнула Ганна, – Не пущу!

– Я піду, тату…

Донька швидко зібрала небагаті речі та вскочила в чорну машину і зникла з Ганниного життя. Їй давно вже нашепотіли, що батько приїхав і вона плакала через ті статки та гроші, якими б він міг її обдарувати… Аж тут така радість!

Проте, їй далі велося не солодко: у мачухи з’явилися спільні діти, за якими треба було глядіти, а батько як не цікавився життям доньки далеко, так вона йому була байдужа і близько.

Сотні разів вона хотіла втекти в своє село, в ріднесеньку білу хатку, в мамині обійми, але потім бачила мамине лице, як їхала не прощаючись!

Вирішила, що приїде тоді, коли сама стане багачкою, і обов’язково на машині, як тато. Тоді мама їй простить, а вона сама й не буде просити пробачення, бо це не вона завинила. Отак.

Далі було всяке в її житті, але багатства не було. Коли почалася вiйна, то вона, розлучена жінка з двома дітьми, опинилася перед вибором – куди втікати?

Звичайно, до матері, хоч не в міські умови, як вони звикли, але ж у них і грошей нема щось знімати, а мама ще й втішиться, переконувала себе Оксана.

Ледве з клумками добралися до села, діти нили, що калюжі і болото, але йшли. Рідні вікна зустріли її чорнотою, двері були на замку. Серце стиснулося!

Пішла до сусідів і забрала ключ від хати. Відкрила і відчула затхлість та… дитинство… Нічого не змінилося тут за ці роки, лише мами не було…

Діти говорили в яку діру вона їх привела, обзивали її хату різними словами, а Оксана вперше щиро плакала на материному ліжку! Вона хотіла перепросити і готова була на колінах випрошувати материнське пробачення:

– Мамо, я приїхала, мамо…

Фото Ярослава Романюка