Ключ обережно провернувся в замку. Денис стояв на кухні, тримаючи в руках чашку майже холодної кави, і слухав, як кроки його дружини зупиняються в коридорі. Серце почало битися швидше. Він уже знав, що почує, ще до того, як вона відкриє рот.

— Денис? Ти не спиш? — голос Ірини звучав не впевнено, а розгублено.

— Де ти була? — тихо запитав він, не дивлячись їй у очі.

Вона кілька секунд мовчала. Саме ці секунди сказали більше, ніж будь-які слова.

— Я… Ми з Аліною… в кафе. Потім я зайшла до неї додому, — вимовила вона тихо, намагаючись здаватися буденною, – Було пізно і я вирішила у неї заночувати.

Денис відчув, як усередині все стискається. Він не відповів одразу. Він просто дивився на неї, він дуже хотів їй вірити.

— У неї вдома? — лише прошепотів він.

— Так. Я засиділася, — спробувала виправдатися вона. — Не хотіла турбувати тебе дзвінком.

Він повільно поставив чашку на стіл. Кожен звук у квартирі здавався надто гучним.

— Ти була з ним? — спитав він, і голос залишався спокійним, але холодним.

— Так! — вигукнула вона. — Задоволений?

Денис мовчав. Він не знав, що сказати.

— Йди, — промовив він нарешті.

— Що? — здивовано запитала вона.

— Йди. Куди хочеш. Речі забереш потім.

Двері грюкнули, і тиша накрила квартиру важкою ковдрою. Денис залишився сам із своїми думками. Він поклав голову на долоні і довго сидів, не здатний навіть дихати рівно.

Вони одружилися п’ять років тому. Ірина була жива, яскрава, з енергією, яка заповнювала кімнату. Вона легко заводила знайомства, сміялася від душі, і навіть у простому одязі могла привернути увагу. Денис був спокійний, врівноважений, більше слухав, ніж говорив. Їм здавалося, що вони доповнюють одне одного.

Спочатку їхнє життя було легким і приємним. Ранкові кави, спільні вихідні, поїздки до друзів, вечори за переглядом серіалів. Денис не був вибагливим: як дружині підходив такий ритм життя, то й йому.

Але поступово світ навколо почав змінюватися. Друзі одружувалися, народжували дітей, залишали його в спогадах про минуле. Денис почав відчувати, що їхнє подружнє життя стає порожнім.

Він намагався говорити про майбутнє, про дітей, про те, що сім’я без дітей — не повноцінна. Ірина сміялася, віджартовувалася. Коли ж він наполягав, то сердито йшла на прогулянки на кілька годин. Кожна така сварка залишала Дениса самотнім і замисленим.

Одного разу, коли він зайшов у кафе по каву і побачив її за столиком із молодим чоловіком. Легка розгубленість у її очах тривала секунду, і вона швидко усміхнулася.

— Це мій колишній однокласник, — представила вона. — А це мій чоловік.

Денис потиснув руку чоловікові, але всередині відчув холод. Леся пішла з ним додому і він не піднімав цю тему.

Але відтоді Леся почала все частіше запізнюватися. Його ж вечори перетворилися на чекання, дні тягнулися довго, і кожен звук у квартирі здавався надто гучним.

А тепер розв’язка. Значить, не було нічого між ними міцного, якщо все так в секунду зруйнувалося?

Денис ходив на роботу, зустрічався з друзями, але все це було вже не так. Друзі стали його уникати, він змінився.

Робота не рятувала.

Якось він пішов у магазин і помітив літню жінку з великими сумками. Вона ледве їх несла. Він запропонував допомогти.

— Дуже дякую, — сказала жінка. — Я живу недалеко.

Виявилося, її звати Надія Михайлівна, вона спішила до онука, якого залишила вдома.

– Донька на роботі, а я за продуктами вийшла, – розповідала жінка.

Денис заніс продукти в квартиру, а на порозі вже зустрічав хлопчик і взяв в бабусі пакет зі словами:

– Я допоможу.

– Коли ж він побачив Дениса, то спитав:

– Це мій тато?

– Ні, любий, – відповіла Надія Михайлівна. – Просто добрий чоловік допоміг.

Жінка запропонувала Денису повечеряти.

– Не відмовляйтеся, я ж бачу, що ви голодний.

Так вони й вечеряли втрьох, Тимофій не зводив погляду з Дениса. І щось у серці чоловіка почало відтавати.

Наступного дня він прийшов до Надії Михайлівни з пакунком, вирішив віддячити за вечерю.

Жінка знову запросила на вечерю і розповіла, що її донька давно живе в іншому місті, і їй складно відвідувати родину.

Хлопчик потребує уваги, любові та турботи, а вона не завжди може бути поруч.

Хлопчик дуже тішився подарунку Дениса, вони складали разом конструктор, як в квартиру хтось увійшов. То була мати Тимофія, вона невдоволено подивилася на Дениса.

– Мамо, це хто? Ти чому впускаєш незнайомців до квартири?

– Доню, він мені поміг…

– Чути не хочу. Я батрачу, кожну копійку бережу, а ти розщедрилася та всяких годуєш. Дуже тобі дякую

– Та як ти можеш мені докоряти…

Денис вискочив з квартири не попрощавшись, не хотів стати причиною сварки, тим більше, Надія Михайлівна дуже чуйна жінка.

Настала зима. Напередодні свят Денис проходив повз дитячий відділ і почув знайомий голос. Тимофій просив маму не залишати його.

— Не плач, — сказав Денис, коли підійшов. — Чоловік повинен бути терплячим. І ти вже великий. Тим більше, у тебе буде на Різдво купа справ.

Денис почав описувати, як він кататиметься на санках, на ковзанах, як буде вибирати ялинку, допомагати бабусі.

– А там і мама повернеться, – закінчив свою промову він.

Хлопчик заспокоївся і взяв його за руку. Соломія, мама, дивилася на нього з подивом і вдячністю.

Вони разом пішли додому.

– Дякую, – попрощалася Соломія з ним біля під’їзду.

– Я радий був бачити вашого сина. він чудовий і я розумію, як важко його залишати і самій їхати на роботу. Якщо хочете, можемо вибрати разом ялинку, я б поміг вам її донести.

– Добре, – погодилася та.

Наступного дня вони вибирали ялинки, прикраси, гірлянди. Смакували в торговому центрі нагетсами і спостерігали за тим. Як він спритно скаче на батутах.

Він дивився на Тимофія і Соломію та розумів: життя почалося знову. Інше, справжнє, тепле, зі сміхом, турботою і надією.

І він знав, що більше ніколи не повернеться до минулого, яке приносило лише біль.