Мій двоюрідний брат Ігор вважає, що я «забрала» спадок, але насправді все майно залишила мені тітка Лідія, його рідна мама. Ігор одразу заявив, що так просто не залишить і буде доводити, нібито я отримала будинок нечесним шляхом.
Мені дуже прикро це чути. Я до останнього відмовлялася від спадку, але тітка Лідія, яку я доглядала до останнього подиху, вирішила віддячити мені. У заповіті була вказана лише я – як спадкоємиця.
Тітка Лідія, яку ми завжди називали Ліда, була молодшою сестрою моєї матері. Маму я втратила дуже рано, мені ще й двадцяти не було. Ліда одразу взяла мене під опіку. Тоді вона сама ще не була заміжньою.
Через рік Ліда вийшла заміж за чоловіка старшого за неї, який уже мав великий будинок, і вони забрали мене до свого дому. Незабаром у них народився син – Ігор.
Я тоді вже була студенткою, навчалася, працювала, знімала квартиру. До тітки приїжджала рідко, бо у нас у кожного було своє життя. Потім і я вийшла заміж, народила дитину, і мої турботи стали щоденними. Але Ліду я не забувала – вона для мене була другою мамою.
Ми з чоловіком часто навідувалися до неї, допомагали по господарству, особливо коли вона залишилася одна, як не стало її чоловік. А Ігор, щойно закінчив школу, поїхав до столиці і майже не повертався додому. Одружився зі своєю одногрупницею Вікою, яка не любила приїжджати до села. Коли вони все ж приходили, демонструвала свою «панську» поведінку, і Ліда після їхніх візитів плакала мені в слухавку, не знаючи, як їм догодити.
Ліда завжди намагалася догодити невістці, але Віка знаходила, до чого причепитися – не хотіла навіть пити воду вдома, казала, що їй «не до смаку». Здавалося, що вона виросла в якійсь знатній родині, але насправді її батьки були звичайними людьми.
З часом Ігор взагалі перестав навідуватися до матері, обирав батьків дружини. Ліда дуже переживала, але що вона могла зробити? Я, намагаючись зберегти мир, пробувала пояснити брату, що так поводитися не можна, але він не слухав, казав, що це «не моє діло». Мені було важко – він же міг бути моїм сином за віком, а говорив відверто нехтуючи моїми словами.
Коли Ліда серйозно занедужала, ми з чоловіком вирішили забрати її до себе. Я намагалася зв’язатися з Ігорем, але слухавку брала його дружина і не хотіла пропускати жодного дзвінка. Одного разу вона заявила, що їй байдуже на свекруху і щоб ми не турбували їх.
На церемонії Ігор одразу заговорив про спадок, а Віка впевнено ходила по дому, відбираючи речі та вимагаючи ключі. Сусідка, яка була поруч, зробила їй зауваження і нагадала про повагу хоча б в такий день. Тоді сусідка показала заповіт – і там було чітко написано, що спадкоємицею є лише я. Брат і його дружина були вражені і відразу заявили, що так просто це не залишать.
Інша сусідка уточнила, що вони всі вже були у нотаріуса разом із Лідою, бо вона передбачала, що Ігор може вирішити все через суд. Насправді він жодного разу не відвідував хвору матір, а Віка намагалася забрати цінні речі без дозволу. Я не втручалася, бо хотіла лише поваги до тітки.
Після сороковин ми переїхали до будинку, а в свою квартиру пустили квартирантів. Але Ігор досі не заспокоївся. Це сумно – бувають люди, які забувають про свої обов’язки і пам’ятають лише про права.
Попри всі непорозуміння, я вирішила подбати про майбутнє Ігоря і його сім’ї: у заповіті залишила пункт, що будинок з часом може перейти його дитині, коли та підросте. Так тітка Лідія подарувала мені не просто спадок, а відчуття справжнього дому, тепло і затишок, який я могла передати далі. Це рішення принесло мені спокій і впевненість, що спадок не стане приводом для непорозумінь, а перетвориться на можливість зберегти родинний зв’язок і подарувати новому поколінню безпечне та любляче середовище.
Мені здається, що так буде найчесніше для всіх, але як ви вважаєте – чи це правильний крок?